ПаÑтка Ð´Ð»Ñ Ñ€Ñ–Ð·Ð½Ð¸ÐºÐ°. Юрій Даценко
Читать онлайн книгу.
Раптом щось клацнуло в голові Якова, і він шарпнувся до підлітка.
– Куди? – зненацька виріс на його шляху один із вартових, і Яків із розгону ледь не заїхав носом у міцне плече. – Куди преш?
Потрібна відповідь знайшлась одразу:
– Яків Ровнєр! Експерт від медицини при поліційній управі!
– Хто? – примружився поліціянт. – Який ще «сперт»?
– Тобі ж пояснили, – біля Якова вигулькнув його вранішній знайомець, – від медицини! Вчора лише пан поліцмейстер наказ підписали. Панові Ровнєру всіляко сприяти, перепон не чинити, накази, котрі стосуватимуться справ, виконувати!
Яків не став дослуховувати перелік власних преференцій, а, вужем прослизнувши повз поліціянта, схилився над Миколашкою.
– Живий він, пане дохторе, – почулося з-за спини. – Як кайданки одягали, то моргав і бурмотав щось.
Не озиваючись, Яків підняв Миколашці повіки – і бліде обличчя із закоченими білками набуло зловісного вигляду. Кілька ляпасів по щоках нічого не змінили, і навіть коли Яків болюче притис хлопцеві пальці до недогризка олівця, тіло не подало жодних ознак життя.
– Та шо йому, убивцеві клятому, станецця?! – цьвохнуло десь у юрбі. Натовп схвально загув, захвилювався, кілька разів хлюпнувши об хвилерізи поліціянтів.
– Нічого поки не торкатись, – Яків нарешті погамував дрож у голосі й роззирнувся навколо. – Хто за головного?
– Я, пане докторе! – до Якова приступив опецькуватий поліціянт.
– Я проситиму вас нічого тут не чіпати до прибуття фотомайстра.
– Фотомайстра? – опецькуватий витріщився на Якова, наче той замість оглядати тіло раптом пішов навприсядки. – Це ж іще навіщо?
– Це також розпорядження пана поліцмейстера.
Опецькуватий лише зачудовано гмикнув, провів п’ятірнею по вусах і махнув рукою, що, певно, мало означати згоду. Принаймні жодних заперечень від нього не пролунало.
Намагаючись не наступити ненароком на якийсь важливий слід, Яків наблизився до трупа. Обережно відгорнув волосся з обличчя й ужахнувся блідій, аж синюватій, шкірі на тонкій вилиці.
– Горло, падлюка, перетяв, – хекнув опецькуватий.
Яків обстежив край моторошної рани, а потому застиглу лівицю. Праву руку, підвернуту під тіло, обдивитися не зміг: не хотів зрушувати труп із місця до його фотофіксації. Фото могли допомогти виявити деталі, які полегшать слідство.
У серце встромилася шпичка. А що тут полегшувати, коли вбивця – оно він? Яків знову зиркнув на Миколашку. В голові не вкладалося, що підліток, який нещодавно солов’єм заливався про близьке весілля… Стривай! Яків смикнувся, ніби хапнув рукою приску, тоді підскочив до Миколашки й витягнув із його застиглих пальців фотокартку.
Так, це була саме та світлина із візитівкою «Фотографії Юргілевича», на котрій Яків уже мав нагоду бачити Миколашчину пасію.
– Ні, ні, тільки не це… – Не зважаючи на будь-які сліди, він метнувся до тіла, упав навколішки, безнадійно забруднивши коліна, й обіруч підняв голову