Каїн і Авель. Джеффри Арчер
Читать онлайн книгу.
махнув рукою, щоб інші діти лишили його наодинці з господарем, тому двоє з них озирнулися, четверо вклонилися, й усі шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк ніхто не велів йому приєднатися до інших дітей.
– Коскєвичу, – почав барон, як і раніше стоячи, адже ніхто не здогадався запропонувати гостю сісти, – по-перше, тому, що всі були дуже перелякані, а по-друге, тому, що вважали, що він прибув оголосити їм нагінку. – Я прийшов просити про ласку.
– Усе, що забажаєте, пане барон, – белькотів батько, міркуючи, що він може дати барону, адже той має усе в стократ.
Барон продовжив:
– Моєму синові, Леону, вже виповнилося шість літ, і його навчають приватно в замку двійко викладачів – один із Польщі, а другий – із Німеччини. Вони мені розповіли, що Леон дуже здібний, але йому бракує конкуренції, тому він змушений змагатися сам із собою. Пан Котовський зі сільської школи сказав мені, що Владек – єдиний учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцію. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своєму синові покинути сільську школу та приєднатися до Леона для навчання у замку.
Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок і вчителів, набагато розумніших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матір, та ж дивилася на барона, а на її обличчі застигла суміш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неї, і мить мовчазного спілкування між ними здалася дитині вічністю.
Лісник зважено вклонився до ніг свого господаря:
– Це була б честь для нас, пане барон.
Барон перевів погляд на Гелену.
– Пресвята Діва забороняє мені ставати на шляху моєї дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знає, як мені його бракуватиме.
– Будьте певні, пані Коскєвич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.
– Авжеж, пане барон. Сподіваюся, що він так і робитиме на початках.
Вона намірялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усміхнувся:
– Гаразд. Тоді все вирішилося. Будь ласка, приведіть його до замку завтра вранці до сьомої години. Упродовж навчального року він житиме з нами, а на Різдво зможе повертатися до вас.
Владек розплакався.
– Тихо, хлопчику, – звелів мисливець.
– Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матері, хоча насправді дуже хотів піти.
– Тихо, хлопчику, – повторив лісник, цього разу трохи гучніше.
– Але чому? – здивувався барон зі співчуттям у голосі.
– Я ніколи не покину Фльорцю, ніколи!
– Фльорцю? – перепитав барон.
– Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неї, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.
Але його ніхто не підтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.
– Скільки років дівчинці? – запитав гість.
– Чотирнадцять, – відповів лісник.
– А вона може працювати на кухні? – запитав барон, із полегшенням побачивши, що Гелена Коскєвич не виглядала