Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
Читать онлайн книгу.
можна впізнати, знайоме обличчя, усмішку, що належить до цього дому. Для неї це буде повільна поява Бога. Дитина тоді закричить, щоб її годували грудьми, вовна, яку треба чесати, спокушатиме пальці, а жарини вимагатимуть дмухнути на них. Відтоді вона буде полонянкою й буде готова служити. Адже я той, хто будує урну навколо пахощів, щоб зберегти їх. Я рутина, що виповнює плід. Я той, хто спонукає жінку набирати тіла та існувати, щоб згодом я дав Господу від її ім’я не кволе зітхання, розвіяне вітром, а щире завзяття, справжню ніжність, справжнє конкретне страждання…
Отак я ще довго міркував над сенсом миру. Мир породжують народжені немовлята, зібраний урожай, нарешті упорядкований дім. Він приходить із вічності, куди входять закінчені речі. Мир повних клунь, заснулих овець, складеної білизни, мир єдиної досконалості, мир того, що стає даром Господу, якщо добре зроблене.
Адже мені здалося, що людина дуже схожа на цитадель. Вона руйнує мури, щоб утвердити свою свободу, і тоді це лише зруйнована, відкрита зорям свобода. Тоді починається страх, породжений небуттям. Нехай людина робить собі істину з запаху підпаленої лози, або вівці, готової до стрижки. Істина викопує себе так, як копають криницю. Погляд, розпорошившись, утрачає бачення Бога. Більше, ніж дружина-перелюбниця, відкрита обіцянкам ночі, про Бога знає мудрець, що зосередився і знає тільки тягар остриженої вовни.
Цитаделе, я збудую тебе в людському серці.
III
Адже я відкрив одну велику істину. Люди живуть у будинках, і сенс речей для них міняється залежно від сенсу дому. Шлях, ячмінне поле і вигин пагорба мають різне значення для людини залежно від того, становлять вони чи ні її маєток. Адже та строката матерія враз зосереджується й тисне мені на серце. Той, хто живе в царстві Господньому, і той, хто не живе в ньому, живуть у різних світах. Нехай невірні, що глузують із нас, помиляються, нехай вважають, ніби женуться за відчутними багатствами, коли насправді їх немає. Таж якщо вони бажають цю отару, то лише через гордість. А радощі, спричинені гордістю, не відчутні.
Отак і ті, хто вважає, ніби відкрив, поділивши, мою територію. «Тут є, – кажуть вони, – барани, кози, ячмінь, оселі та гори – а що там іще?» Вони бідні, бо більше вже нічого не мають. І мерзнуть. Я з’ясував, що вони схожі на того, хто розтинає труп. «Я, – запевняє він, – покажу, що таке життя серед білого дня: це тільки суміш кісток, крові, м’язів і внутрішніх органів». Натомість життя – це світло очей, яке вже не сяє в їхньому попелі. Адже моя територія – щось інше, ніж ці барани, ниви, оселі та гори, це те, що домінує над ними й пов’язує їх. Це батьківщина моєї любові. Й вони щасливі, якщо знають про це, бо живуть у моєму домі.
Обряди в часі – однаково, що оселі в просторі. Адже добре, коли час, що спливає, здається, не зуживає і не вбиває нас, мов жменьку піску, а завершує нас. Добре, коли час – будівництво. Отже, я йду від свята до свята, від роковин до роковин, від жнив до жнив, як ходив дитиною від зали нарад до зали відпочинку в батьковім палаці, де кожен крок мав свій сенс.
Я