Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
Читать онлайн книгу.
б їм життя. Та й самі жінки були або спокійні, або зарозумілі, або потаємні залежно від свого місця в оселі.
Я чую голос нерозумного: «Скільки місця змарновано, скільки багатств не використано, скільки добра, занапащеного внаслідок недбальства! Треба зруйнувати непотрібні стіни, зрівняти з землею короткі сходи, які так ускладнюють пересування. Тоді людина буде вільна». А я відповів їм: «Тоді люди стануть худобою на громадському майдані й від страху знудитися вигадуватимуть дурні ігри, які, щоправда, ще матимуть правила, але тим правилам не властива велич. Адже палац може сприяти писанню віршів. А хіба можна написати вірш про безглуздя кинутих на стіл костей? Люди, мабуть, ще довго житимуть у затінку стін, тож вірші навіватимуть їм ностальгію, а потім зітреться навіть затінок і вони вже не розумітимуть їх».
Тож чим надалі вони тішитимуться?
Людина тоді загубиться в тижні без днів або в році без свят і не показуватиме свого обличчя. То буде людина без ієрархії, яка заздрить сусідові, якщо той у чомусь вищий від неї, й зі шкури пнеться, щоб опустити його до свого рівня. Тож яку вони матимуть радість із того гладенького болота, яким вони стануть?
Я відтворив силові поля. Я збудував у горах греблі, щоб стримувати води. Отже, таким чином я опирався, не маючи слушності, природним тенденціям. Я відновив ієрархії там, де люди були схожі, як води, тільки-но ті води змішувались у болоті. Я натягував луки. З несправедливості сьогодення я творив завтрашню справедливість. Я утвердив напрями руху – там, де кожен прикипав до місця й називав цей жалюгідний стан щастям. Я зневажаю води, жалюгідні своєю справедливістю, й визволяю воду, засновану на явній несправедливості. Отак я ошляхетнив свою імперію.
Адже я знаю їхні міркування. Вони в захваті від людини, яку заснував мій батько. «Як можна паплюжити, – кажуть вони, – такий досконалий успіх?» І в ім’я того, хто утвердив необхідний примус, вони знищили примус. Тією мірою, якою примус ще зберігався в серці, вони ще діяли. А згодом мало-помалу забули про нього. А людина, яку вони хотіли врятувати, вже мертва.
Ось чому я ненавиджу іронію, що походить не від людини, а від ледаря. Адже ледар каже людям: «А втім, ваші звичаї інші. Чому б не змінити їх?». А ще казав їм колись: «Хто змушує вас звозити врожай до комор і заганяти худобу в хліви?» Але це його одурюють слова, бо він не знає того, чого слова не здатні передати. Він не знає, що люди живуть у домі.
А його жертви, які вже не визнають цієї істини, починають розбирати дім. Отже, люди марнують своє найнеоціненніше багатство: сенс речей.
Я пригадую того невірного, що приходив до мого батька:
– Ти наказав, щоб у тебе молилися з чотками з тринадцяти намистин. Що означають тринадцять намистин, – казав він, – невже не буде спасіння, якщо ти зміниш їхнє число?
І подав витончені причини, внаслідок яких люди мали б молитися, використовуючи чотки з дванадцяти намистин. Я, дитина, чутлива до вміння вправно промовляти, приглядався до батька,