Отже, вони були ув’язнені на борту корабля у відкритому морі. Інколи я мовчки походжав між ними. Сидячи навколо тарелів із харчами, годуючи грудьми немовлят або перебираючи молитовні чотки, вони стали мешканцями корабля. Корабель став оселею.

      Але однієї ночі розгулялися стихії. Прийшовши провідати їх у тиші своєї любові, я побачив, що нічого не змінилося. Вони різьбили собі персні, пряли вовну або стиха розмовляли – невтомно ткали людську спільноту, мережу зв’язків, тож, якщо згодом хтось помирав, унаслідок цієї пов’язаності він відривав щось від кожного. А якщо в тиші своєї любові я чув, що вони розмовляють, я зневажав зміст їхніх слів, розповіді про чайники або хвороби, знаючи, що сенс речей полягає не в предметі, а в дії. Отой, що повагом усміхається, немов дарує себе… а той, хто нудиться, не знає, що це наслідок страху або відсутності Бога. Отже, я дивився на них у тиші своєї любові.

      А проте важке плече моря, яке навіть не цікавило людей, пронизувало їх повільними і страшними рухами. Траплялося, що корабель піднімався вгору, а потім неначе провалювався. Корабель тоді тремтів усім корпусом, здається, тріщали всі шпангоути, немов він уже розпадався, і, поки тривало це розмивання реальності, люди припиняли молитися, розмовляти, годувати грудьми немовлят і різьбити щире срібло. І щоразу сухий, наче блискавка, хрускіт пронизував наскрізь увесь дерев’яний корпус. Корабель немов падав у себе, загрожував репнути на всіх стиках, його трощило, і людей охопила ненастанна блювота.

      Отож вони збилися докупи, мов у хліві, що тріщить з усіх боків, над ними моторошно гойдались олійні лампи.

      Я сказав їм, боячись, щоб вони не піддалися страху:

      – Нехай ті з вас, хто працює зі сріблом,