Повне зібрання творів. Антуан де Сент-Экзюпери
Читать онлайн книгу.
я не визнав ані прав жебрака, ані його виразки та огидності, що їх ушановують задля них самих, мов кумирів.
Хіба я бачив щось огидніше за той квартал міста, що лежить на схилі пагорба і спадає до моря, наче стічні води? З коридорів, які виходять на вулички, вириваються м’які клубки отруєного віддиху. З тих губчатих нетрів мерзота вилізає тільки на те, щоб лаятися надірваним голосом, і то без справжньої люті, на кшталт м’яких бульбашок, що лускають раз по раз на поверхні болота.
Я бачив прокаженого, що грубо реготав й витирав собі очі брудною білизною. Передусім він був вульгарний і ницо глузував сам із себе.
Мій батько вирішив спалити той квартал. І цей гниляк, що тримався за свої загноєні виразки, почав обурюватися, домагатися своїх прав. Прав прокаженого серед гною.
– Природна річ, – пояснив мені батько, – бо справедливість, по-їхньому, – це увічнення того, що є.
А вони зняли галас в ім’я свого права на гнилля. Засновані на гниллі, вони обстоювали гнилля.
– Якщо ти дозволиш плодитися боягузам, – казав мені батько, – тоді народяться права боягузів. Таж вони очевидні. Й народяться співаки, щоб уславлювати їх. І співатимуть тобі про велич патетики боягузів, яким загрожує знищення.
Бути справедливим, – пояснював далі батько, – це обирати. Бути справедливим до архангела чи справедливим до людини? Справедливим до виразки чи до здорової плоті? Чому я маю слухати того, хто звертається до мене в ім’я зарази?
Але я дбатиму про нього в ім’я Господа. Адже і в ньому присутній Бог. Та аж ніяк не тому, що скорився його бажанню, бо це бажання, яке висловила виразка.
Коли я почищу його, помию і навчу, тоді його бажання буде іншим і він сам заперечить себе такого, яким був. То чому я маю бути союзником оцій людині, якої згодом зречеться він сам? Чому, дослухавшись до бажання вульгарного прокаженого, я маю перешкоджати народженню і вдосконаленню?
Чому я маю ставати на сторону того, що є, яке виступає проти того, що буде? Того, хто животіє, проти того, що тішиться могутністю?
– Справедливість, на мою думку, – казав мені батько, – це шанувати охоронця складу в ім’я складеного. Отак я й себе вшановую. Адже охоронець відображує те саме світло. Хоч яке воно непомітне в ньому. Справедливість – це вважати його за віз і за шлях. Моє милосердя – це дати йому народити самого себе.
Але в цій клоаці, що спадає до моря, я засмучуюся перед такою гниллю. Бог, якщо він присутній тут, уже страшенно зіпсутий… Я чекаю від них знаку, що покаже мені людину, й не бачу нічого.
– А я, – озвався я до батька, бачив, як той або той, – поділяв свій хліб і допомагав ще гнилішому за себе зняти мішок із плечей або брав із жалощів хвору дитину…
– Вони складають усе докупи, – заперечив батько, – і з цієї каші витворюють своє милосердя. Те, що вони називають милосердям. Вони ділять. Цією угодою, яку вміють скласти навіть шакали коло падла, вони прагнуть ушанувати велике почуття. Хочуть, щоб ми повірили, ніби саме в цьому полягає дар! Але вартість дару