Україна самостійна. Іван Франко
Читать онлайн книгу.
1848 рік небагато поправив діло. Правда, народна маса віддихнула свобідніше, народна свідомість піднялася вище, та витворений попередніми літами розділ між мужиком і інтелігенцією руською не зменшився. Характер усього руху, що не виріс на нашім ґрунті органічно, а звіявся над Галичиною, мов західний вихор, мав те до себе, що на Галицькій Русі на якийсь час витворив ілюзію якоїсь єрократичної суспільності, ілюзію нації-попівства з прищіпкою-мужицтвом. Ся ілюзія має в історії свою назву – святоюрства. Була се карикатура польської шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цілою нацією, а тут духовенство, котрому в 1848 році вдалося в Галичині відіграти певну, в його очах дуже тонко-політичну, а в очах історії далеко непочесну роль. Ся єрократична ілюзія помимо всієї дивовижності пережила у нас звиш 20 літ і навіть досі не загибла до решти. Не диво, що і в 1848 р., і в найближчих по нім роках ані з України, ані ні, звідки-інде не могли до нас дійти ніякі такі впливи, що були не до вподоби тій – бачилось, всевладній єрократії, тій володарці над тілом і душею народу. Не диво, що до нас не дійшли ідеї Кирило-Мефодіївського братства (КМБ), що ім’я Шевченка тільки раз принагідне згадане було на з’їзді руських «учених» 1848, а поезії його аж до 1859 р., не були в Галичині нікому звісні. В 50-х роках із творів другого геніального українця Гоголя тільки один «Тарас Бульба» прийнявся в Галичині, був перекладений, та й то не здобув собі ширшої популярності, лежав десятками літ на складі в книгарні Ставропігійській. В 50-х роках галичани цофнулися взад навіть поза літературну школу Котляревського, а то навіть поза Захарію Копистенського та Івана Вишенського (порівняй, напр., теологічні та історичні трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живість та ясність викладу, а навіть на методичність і уклад цілості з «Палінодією», з «Треносом» Смотрицького або з «Апокрізисом» Бронського!).
На Україні тим часом розвій ішов трохи відмінною дорогою. Від часу Петрової реформи Росія ввійшла в більше безпосередні і живі зносини з найпоступовішими краями Європи – Німеччиною, Голландією і Францією, ніж їх коли-небудь мала Україна. Коли в XVIII віці на Україні помалу йшло і збільшувалось закріпощування і отемнювання широких мас народних, то укр. інтелігенція, русифікуючись, все-таки набирала рівночасно й європейської освіти і європейських поступових ідей. Часи Катерини II – часи галломанії, та разом з тим часи вольтер’янства і мартинізму, т. є. вільнодумства не тільки релігійного, а й соціального та політичного. І коли при Наполеоні французи зустрілися з росіянами на побоєвищах, а далі 1812 р. зложили їм пам’ятну візиту в їх власній хаті, то найшли народ зовсім неподібним до свого, але генералів і полководців – майже таких самих французів, як і вони самі (згадаймо Чічагова, що вмер «англійським громадянином», Багратіона, Ростопчина і др.). Було б дуже немудро думати, що росіяни брали від французів тільки строї, манери, мову; брали й дещо більше, обік смішного й гидкого, брали чимало й здорового та