Відверто про Клавдію. Дэниел Киз
Читать онлайн книгу.
три роки я бувала там кожні шість місяців. Тож скільки разів це буде за три роки? Не можу навіть порахувати.
– І від кого ви отримували ці запрошення?
– Від Матінки, – відповіла вона, маючи на увазі матір Маккена.
Цієї миті до кабінету увійшов лейтенант Дейві й сів поряд із капітаном Гердманном. Чемп попросив Клавдію описати будинок, і вона це зробила дуже точно. Сказала, що фасад був бежевий, оточений кущами й чагарниками. Одноповерховий дім – без сходів нагору. Змальовуючи кухню, вона завважила, що в ній було безліч шафок, оскільки Матінка добре куховарила.
– Отакої! Я щойно збагнула дещо про стіл! – вигукнула вона. – Там був антикварний стіл зі справжнього важкого дуба. І ще – не знаю напевне, але гадаю, що якщо вийняти стільницю з великого стола, то всередині буде повно наркотиків. Цей стіл прибрали з будинку десь за кілька тижнів до… ви кажете «потрійне вбивство», бо не знаєте про четверте тіло, так?
– Ні, я нічого не знаю про четверте тіло, – схвильовано мовив Чемп, – принаймні зараз.
– Гаразд, тож ви називаєте це потрійним убивством, – продовжила Клавдія. – Той стіл прибрали. Картини зі стін зняли.
– Розкажіть мені, – попросив Чемп, – коли ви востаннє були в цьому будинку.
– Перед днем святого Валентина. Це чотирнадцятого лютого, так? Я була там за два дні до того… У неділю було дванадцяте. Ніколи не забуду дванадцятого лютого.
– Чому?
– Жартуєте? Це ж тоді вбили тих чотирьох.
– Про які вбивства ви кажете?
Жінка спантеличено втупилася в детектива.
– Ми говоримо про одне й те саме?
– Ну, це я й намагаюся з’ясувати. Чому вам на думку спадає дванадцяте лютого?
– Та дата… це той день, коли загинули Матінка, Мікі, Кріссі й те, інше дівча.
– Гаразд, дозвольте спитати у вас дещо. З ким ви приїздили до будинку Маккена?.. Хто був із вами?
– Новатні в «олдсмобілі». Він був за кермом.
– А хто ще?
– Більше нікого з нами в машині не було, але Політіс їхав слідом… у машині своєї дівчини. Бачте, [ім’я видалене] зовсім нещодавно вийшла з державної лікарні. Що б не сказав їй зробити, вона просто зробить. І навіть не питатиме… як я. Вони користуються такими [як ми], змушують робити для них усілякі речі. А ми не усвідомлюємо, що коїмо. А потім трапляється щось подібне.
– [Вона] колись входила до будинку?
– Не думаю. Ніколи не бачила, щоб вона входила. Не думаю, що вона там бувала.
Чемп рішуче відрубав:
– А ви входили до будинку? Ну ж бо, ми говоримо про ніч, коли вбили Мікі, Матінку й Кріссі. Ви входили в дім?
– Так.
– Гаразд, що ви побачили першим, коли увійшли туди?..
– Ну, ми увійшли з чорного ходу, тож спочатку я побачила кухню.
– …Коли ви тільки-но увійшли в дім, Мікі й Кріссі були вже там?
– Не пам’ятаю…
– Але ж Матінку ви бачили?
– О, так. Вона плакала… страшенно засмучена. Я намагалася поговорити з нею, та не могла зрозуміти ні слова з того, що вона казала…
– Що сказав їй