Дивляться дівчата…

      «Кобзар іде! Кобзар іде!»

      Та всі, якомога,

      Хлопців кинули, побігли

      Зустрічать сліпого!

      «Діду, серце, голубчику,

      Заграй яку-небудь.

      Я шага дам». – «Я – черешень».

      «Всього, чого треба,

      Всього дамо… одпочинеш,

      А ми потанцюєм…

      Заграй же нам яку-небудь».

      «Чую, любі, чую…

      Спасибі вам, мої квіти,

      За слово ласкаве.

      Заграв би вам, та, бачите,

      Справи нема… справи.

      Учора був на базарі,

      Кобза зопсувалась…

      Розбилася…» – «А струни є?»

      «Тілько три осталось».

      «Та хоч на трьох яку-небудь».

      «На трьох… Ох, дівчата!

      І на одній колись-то грав,

      Та ба, вже не грати…

      Постривайте, мої любі,

      Трошки одпочину.

      Сядьмо, хлопче». Посідали.

      Розв'язав торбину,

      Вийняв кобзу, разів зо два

      Ударив по рваних.

      «Що б вам заграть? постривайте.

      Черницю Мар'яну

      Чи чували?» —

      «Ні, не чули».

      «Слухайте ж, дівчата,

      Та кайтеся… Давно колись

      Була собі мати,

      Був і батько, та не стало;

      Осталась вдовою,

      Та й не молодою,

      І з волами,

      І з возами,

      Й малою дочкою.

      Росла дочка Мар'яна,

      А виросла, як панна,

      Кароока І висока,

      Хоч за пана гетьмана.

      Стала мати гадати

      Та за пана єднати.

      А Мар'яна

      Не до пана

      Виходила гуляти,

      Не до пана старого,

      Усатого, товстого,

      А з Петрусем

      В гаю, в лузі

      Що вечора святого —

      Розмовляла,

      Жартувала,

      Обнімала, мліла…

      А іноді усміхалась,

      Плакала, німіла…

      «Чого ж плачеш, моє серце?»

      Петро запитає;

      Вона гляне, усміхнеться:

      «І сама не знаю…»

      «Може, думаєш, покину?

      Ні, моя рибчино,

      Буду ходить, буду любить,

      Поки не загину!..»

      «Хіба було коли в світі,

      Щиро що кохались,

      Розійшлися, не взялися

      Й живими остались?

      Ні, не було, мій голубе.

      Ти чув, що співають…

      То кобзарі вигадують,

      Бо, сліпі, не знають,

      Бо не бачать, що є брови

      Чорні, карі очі,

      І високий стан козачий,

      І гнучкий дівочий.

      Що є коси, довгі коси,

      Козацька чуприна…

      Що на мову на Петрову

      В глухій домовині

      Усміхнуся; скажу йому:

      «Орле сизокрилий,

      Люблю тебе й на сім світі,

      Як на тім любила».

      Отак, серце, обнімемось,

      Отак поцілую,

      Нехай вкупі закопають…

      Умру… не почую.

      Не почую…» Обнялися,

      Обнялись, зомліли…

      Отак вони любилися!

      На