Треба буде старостів ждать,

      Та, може, й од пана!

      Ти вже виросла нівроку,

      Уже й дівувала;

      Я вже думаю, що, бачиш…

      Насилу сказала,

      Що вже й заміж, коли теє…»

      «А за кого, мамо!?»

      «Хто вподоба, тому й оддам».

      Співає Мар'яна:

      «Оддай мене, моя мамо,

      Та не за старого,

      Оддай мене, моє серце,

      Та за молодого.

      Нехай старий бурлакує,

      Гроші заробляє,

      А молодий мене любить,

      Долі не шукає.

      Не шукає, не блукає

      Чужими степами.

      Свої воли, свої вози,

      А між парубками,

      Як маківка меж квітками,

      Цвіте, розцвітає.

      Має поле, має волю,

      Та долі не має.

      Його щастя, його доля —

      Мої чорні брови,

      Довгі вії, карі очі,

      Ласкавеє слово.

      Оддай мене, моя мамо,

      Та не за старого,

      Оддай мене, моє серце,

      Та за молодого».

      «Дочко моя, Мар'яно,

      Оддам тебе за пана,

      За старшого, багатого,

      За сотника Івана».

      «Умру, серце мамо,

      За сотником Іваном».

      «Не вмреш, будеш панувати,

      Будеш діток годувати».

      «Піду в найми, піду в люди,

      А за сотником не буду».

      «Будеш, дочко Мар'яно,

      За сотником Іваном».

      Заплакала, заридала

      Сердешна Мар'яна.

      «За старого… багатого…

      За сотника Івана…» —

      Сама собі розмовляла,

      А потім сказала:

      «Я ще, мамо, не виросла,

      Ще не дівувала.

      Бо ти мене не пускала

      Вранці до криниці,

      Ні жита жать, ні льону брать,

      Ні на вечірниці,

      Де дівчата з парубками

      Жартують, співають

      Та про мене, чорнобриву,

      Нишком розмовляють:

      «Багатого дочка батька,

      Шляхетського роду».

      Тяжко мені. Тяжко, мамо!

      Нащо