Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.
– Дихай свіжим повітрям, пташко, – комендант розтягнув губи в подобі посмішки. – Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!
Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї…
– Земле моя рідна, – прошепотіла дівчина. – Так хочеться жити…
Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.
– Страшно? – засміявся комендант. – Ходімо краще звідси.
– Зачекай, людолове!
I полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни.
– Назад! – крикнув комендант.
– Ти хотів, воріженьку, знати моє ім'я? – вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. – Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра… – Зойкнула: – Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею.
Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила…
– Дурень! – раптом вголос вигукнув комендант. – І я прителющився допомагати полякам корити Україну?! Невіглас!
Розділ другий
Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю – Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притоки: Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках – всякого звіра.
Вільно жили у тих краях, ні своєї паноти, ні чужої не знали.
Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або, як їх звали, – гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями-зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів'ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі.
Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі вежі, з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. «На біса нам армати, – казали запорожці, – як у нас кулаки великі».
А навколо Січі, або Внутрішнього коша, тулився форштадт – передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри,