Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
хочеш!» Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам – визволили від смерті. – Помовчав. – У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: «Хто ти є?» – то я кричу: «Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!» Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався…
– І добре зробив, – усміхнувся Ярема. – І хто ж тобі у подобі став?
– Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: «Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма…» От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми… Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погукав, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: «Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! – і на нас з Христиною показує. – Вони кохаються… побратися хочуть…» А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: «Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?..» Шляхта була п'яна, давай галасувати… Зрештою зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари… То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги…
Гнат вмовкає, кусає губи.
Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його.
– Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя.
І Гнат далі веде сумну і тяжку свою оповідь:
– От пан і каже: «А що, панове, обвінчаємо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!..» Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потім корову вивели… «Оце йому пара! – аж падає з реготу шляхта. – Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає». Привели коваля і веліли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч і руки тремтіли, і плакав він, а пан таки змусив його. Наділи мені обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потім корові наділи обруч і другий кінець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала паліччя і жене мене з коровою селом. Регоче панство, потішається, кривляється, як блаженне… За нами ридван котиться, в ньому – вина й закуска. Панство на ходу вина п'є, курей смажених жере. Музика попереду нас ішла, пани їх грати примушували, аби «справжнє весілля було». Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлів. Пани його водою відлили й кричать: «Вінчай, попе, цю худобу з коровою!» Отець відмовився, то шляхта почала його бити, з ніг збили, ногами топтали… Тузили його, поки він і не охолов. Церква була православна, пани всі католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тоді давай мене з коровою вінчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили…