Смерть Атея (збірник). Валентин Чемерис
Читать онлайн книгу.
швидка, з живими блискучими оченятами, завжди з білозубою посмішкою на рожевих устах – вона подобалась хлопцям, і сватались до неї часто, та батько всім відмовляв. Наче для когось беріг. І дочекався. Царського сина. Того літа врожай на новій ниві був щедрим, батько, коли хліб зсипали в зернові ями, і радів, і зітхав. Радів, бо хлібець добрий, як же такому хлібові не радіти – чисте золото! А зітхав, бо приїдуть саї – царські скіфи – і заберуть собі половину врожаю. Заберуть і слова у відповідь мовити не дадуть.
Того літа за даниною в їхнє поселення приїхав молодший син царя Орік. Як побачив він Донію у вінку, так і заусміхалися його чорні очі.
– А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнізда випала?
Злякавшись, Донія кинулась тікати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорілим на сонці платтячком, та царевич її наздогнав, за руку схопив.
– Чия будеш, прудконога?
– А про те знають мій батько та моя мати, – осмілівши, Донія навіть зважилась глянути в його чорні блискучі очі, повні смішинок-веселинок, і ті очі видались їй добрими.
– І я хочу знати! Бо ти мені до вподоби.
Донія зашарілась – і це говорить їй, дочці простого хлібороба, сай? Та ще й царевич? Відповіла батьковими словами:
– Але ж ми прості, ми люди Таргітая.
– А ми – Геракла! – вигукнув він наче погордливо. – Але скажи мені – яким ти богам молишся?
Загороджуючи їй дорогу, царевич грався трихвостою пугою, поляскував нею себе по халявах червоних сап’янців. Він був молодий, майже юний, борідка ріденька, стрункий, тонкий і високий.
– Гойтосіру… – прошепотіла Донія. – Та ще добрій матері, котра посилає нашим нивкам дощі.
– А я – Аресу! Скіф без Ареса не скіф!
– І без Гойтосіра скіф жити не може.
– Твоя правда, – погодився царевич. – В пітьмі жити неможливо. Віднині я дякуватиму Гойтосіру – це він тебе подарував мені.
Ось так вона, дочка простого хлібороба, котрий належав до людей Таргітая, в шістнадцяту свою весну негадано стала жоною скіфського царевича із роду саїв. За шість років, що прожила в його шатрі, народила йому трьох синів. А на сьоме літо цар Атей пішов у похід за Істр і далі. І загубився слід її Оріка у тих краях. Як ішов до гетів за даниною, Донії казав: чекай, я хутко з добром повернуся… Не повернувся. Ні він, ні його загін. Недарма ж скіфи кажуть: ходить вовк до отари, бере овець, але й вовка, буває, що беруть…
І збагнула Донія: одне життя її закінчилося, а друге має ось-ось розпочатися. З острахом чекала приходу Гелона. Навіть уві сні її жахав старший син царя і спадкоємець його царської гривни. І ось – дочекалася. Прийшов Гелон. Рвучко відкинув полог шатра, зігнувшись, зайшов і випростався – високий, чорний, гостроносий, чужий їй і страшний. В напівтемрямі шатра видно було, як блищать його великі очі. Рабиню, котра була в шатрі, він помахом руки вигнав геть. І коли вони залишилися удвох, він, поклавши собі руки на багато оздоблений