Посол Царя Царів. Орест Сандомирський
Читать онлайн книгу.
блоках. Мабуть, усі загинули за секунду… А ми з Деном лишилися живими, бо стояли на юті, а він був сухим.
Несподівано ми відчули сильний поштовх – корпус корабля зі скреготом пройшов по піску і зупинився, а друга щогла, не витримавши сильні пориви вітру, зламалася з жахливим тріском.
– Є хто живий? – викрикнув я нижньонімецькою. Ден вторував мені китайською. Ані звуку.
«От тобі й на: електрична палуба замість електричного стільця!» Корма потроху розгоралася. Димом тягло й знизу, з батарейної палуби.
– Ден! Знайди кулі до цієї рушниці або ж кулелійку.
– Але ж можна…
Він почав та осікся. Так, мушкет можна зарядити, замість однієї великої кулі, кількома меншими, і навіть розтопленим свинцем, гвіздками, камінням. Проте це діятиме лише проти людей, для дракона ж – як слону голка.
– І ще порохівницю! Знайди собі зброю, якою вмієш користуватися, а мені візьми спис та халат з шапочкою. Зустрінемося на березі! – останню фразу я повторив двома мовами, а сам побіг вниз.
Мій гамак був прив’язаний на гарматній палубі, і саме там, у ньому, лишилися мої речі: рушниця, клунок та шабля, які привіз вихователь.
Клаус вчив мене не лише бою на шпагах але й володінню шаблею. Дай йому волю, вчив би лише шпазі, але в «програмі» було чітко сказано – упор на шаблю, до речі, саме ця зброя в Західній Європі була більш поширеною, аніж я собі уявляв після перегляду історичних фільмів.
Я вибіг на верхню палубу, перестрибуючи через палаючі місця – корабель горів все сильніше. Після стрімкого стрибку за борт і м’якого падіння на пісок, я швидко підвівся і пробіг зо сотню кроків. Під ногами вже була земля, і я знесилено впав.
Розплющивши очі, я побачив, як у повітрі, ретельно шукаючи ціль, кружляв другий інь. На щастя, дракон не шукав людей і просто метнув блискавку у корму каравели, довівши, що він або нерозумна істота, або просто дурень.
Спочатку вибухнули гармати всередині юта й на палубі, а оскільки корма була щедро полита водою, то крюйт-камера вибухнула секундою пізніше. Спалах був настільки яскравим, що я заплющив очі, втрачаючи шанс простежити, куди подівся дракон. Якби він кудись полетів, то це все-таки було би видно, тому мені з Деном лишалося сподіватися, що дракон таки загинув.
Ми піднялися на невелику сопку, і зупинилися. Нести стільки зброї було важко, а кинути – шкода.
– Ех, коня б! – вирвалося.
– Мені б також. – несподівано вставив Ден ламаною німецькою.
Тобто він знає не лише морські команди.
– Я вмію!
Було видно, що Денові бракувало слів, тому він перейшов на китайську:
– Я був… – він сказав кілька слів, яких я не зрозумів. Втямивши це, він просто промовив: «Я вмію їздити верхи». Ну, вмієш так вмієш…
– До речі, як тебе повністю звати?
– Можна Ден Другий, – можна так можна…
– Дай мені китайський одяг… Може, хоч здалеку приймуть за китайця… Ден, куди нам іти?
Трохи помовчавши, він заговорив:
– Біда