Айвенго. Вальтер Скотт
Читать онлайн книгу.
слуг. Лише один страховидний сірий вовкодав, що поводився з нахабством давнього фаворита, посунувся ближче до чільного крісла і раз у раз привертав до себе увагу хазяїна, тицяючи йому на коліна свою важку кошлату голову і торкаючись носом його долоні. Але навіть пса відштовхували з грізним вигуком: «Геть, Болдере[99], геть! Ти мені тут ні до чого».
Річ у тім, що Седрік – як ми вже побачили – справді був у поганющому гуморі. Леді Ровена щойно повернулася з якоїсь віддаленої церкви, у якій слухала вечірню відправу, і тепер забарилася в себе, міняючи намоклу під дощем сукню. Про Гурта досі не було чути, хоча він уже давно мав пригнати додому стадо. Часи були лихі, і хазяїн побоювався, що пастуха та його стадо зустріли розбійники, яких у тутешніх лісах вешталося чимало, або який-не-будь сусіда-барон, досить упевнений у своїх силах, щоб прибрати до рук чужу власність. Багатства саксонських поміщиків складалися здебільшого з поголів’я свиней, особливо в лісовій місцевості, де цих тварин легко прогодувати; тому Седрік хвилювався недаремно. На додачу до всього наш саксонський тан скучив за своїм улюбленим блазнем Вамбою, дотепи якого пожвавлювали вечерю і надавали особливого смаку вину та елю. Година, о якій Седрік вечеряв зазвичай, давно вже минула, а він і ріски не мав у роті від самого обіду; ця обставина може зіпсувати настрій будь-якому поважному землевласникові, що часто трапляється і в наші часи. Його роздратування знаходило вихід у в’їдливих зауваженнях, які він то бурмотів собі під ніс, то кидав слугам або своєму чашнику, який час від часу підносив йому срібну склянку з вином.
– Чого це леді Ровена так забарилася?
– Вона зараз прийде, от тільки змінить головний убір, – відповіла одна із служниць тим недбалим тоном, яким за наших часів розмовляє улюблена служниця господині з главою родини. – Ви, мабуть, самі не схочете, аби вона з’явилася до столу в самій юпці та чепчику. В наших краях жодна леді не вдягається так скоро, як леді Ровена.
Це переконливе міркування начебто трохи заспокоїло Сакса; він промимрив у відповідь щось нерозбірливе і зауважив:
– Дай Боже, щоб наступного разу, коли вона збереться до церкви Святого Іоанна, надворі було ясно. От що, – вів далі він, звернувшись до чашника і раптом підвищуючи голос, ніби зрадівши, що є нагода вилити свою лють на безсловесного співбесідника, – якого дідька Гурт досі робить у полі? Пом’яніть моє слово, зі стадом щось таки трапилося! Хоча він завжди був добрим слугою… Я вже думав, чи не взяти його собі в охоронці.
Цієї миті чашник Освальд наважився боязко натякнути, що сигнал гасити вогні був поданий лише годину тому. Ця спроба постати на захист приятеля виявилася невдалою, оскільки чашник торкнувся теми, згадка про яку була нестерпною для Сакса.
– Чорти б його взяли, той сигнальний дзвін, – загорлав Седрік, – і того лиходія, що його вигадав, і безмозкого хлопа, що сміє патякати про нього по-саксонськи саксонським вухам!