Айвенго. Вальтер Скотт
Читать онлайн книгу.
саксонських дівчат так рідко бачать сонячне світло, що не можуть витримати такий довгий і пильний погляд хрестоносця.
– Якщо я вчинив зле, – відповів сер Бріан, – то перепрошую, тобто прошу леді Ровену мені пробачити; моя сумирність не сягає далі.
– Леді Ровена, – сказав абат, – бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала нас усіх. Сподіваюся, вона не буде такою жорстокою до того добірного товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.
– Я ще не знаю, чи ми поїдемо на турнір, – сказав Седрік. – Я не полюбляю цих пустопорожніх ігрищ, що були невідомі моїм предкам за тих часів, коли Англія була вільною.
– Втім, – мовив пріор, – дозвольте сподіватися, що ви наважитеся поїхати туди в нашому супроводі. Коли на дорогах так небезпечно, не слід відмовлятися від товариства сера Бріана де Буа-жільбера.
– Сер пріор, – відповів Сакс, – хоч би де я подорожував у цій країні, досі мені не був потрібний нічий захист, окрім мого власного меча і вірних слуг. До того ж, якщо ми вирішимо поїхати до Ешбі де ля зуш, нас супроводить мій достойний сусід Етельстан Коненгсбурзький з таким почтом, що нам не доведеться боятися ні розбійників, ні дворян. П’ю цей келих за ваше здоров’я, сер пріор, сподіваюся, що моє вино вам смакує, і дякую вам за люб’язність. А якщо ви так строго дотримуєтесь монастирського статуту, – додав він, – що вам смакує лише сироватка, то сподіваюся, ви не будете цього соромитись і пити вино тільки з ввічливості.
– Ні, – відказав пріор сміючись, – у монастирських стінах нам не бракує сироватки, ваша правда, але ж серед світських людей ми поводимося по-світськи. Тому я відповім на ваш люб’язний тост, піднявши келих цього чудового вина, а тверезі напої нехай п’є мій служник.
– А я, – мовив тамплієр, наливаючи собі вина, – п’ю за здоров’я прекрасної Ровени. Відтоді як ваша тезка ступила на землю Англії, ця країна не знала жінки, що була б більш гідна пошани. Клянуся небом, тепер я розумію бідолашного Вортигерна[104]! Якби перед ним був хоч смутний образ тієї краси, яку ми зараз бачимо, цього було б досить, щоб забути про честь і королівство.
– Мені не випадає слухати стільки надмірних похвал, лицарю, – з гідністю мовила Ровена, не відсуваючи вуалі, – і краще я скористаюся з вашої люб’язності, щоб почути з ваших уст останні відомості з Палестини, бо цей предмет приємніший для нашого слуху, ніж усі люб’язності, до яких спонукає вас французький етикет.
– Навряд чи я зможу розповісти вам багато цікавого, леді, – відповів Бріан де Буа-Жільбер. – Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладіном укладено перемир’я.[105]
Його слова були перервані втручанням Вамби. Блазень примостився кроків за два від крісла хазяїна, який раз у раз кидав йому шматки зі своєї тарілки. Втім, таку ж ласку мали від Седріка і його улюблені собаки, котрих, як ми вже знаємо, в залі було досить багато. Вамба сидів за маленьким столиком на ослоні з вирізаними на спинці ослячими вухами. Підсунувши