Айвенго. Вальтер Скотт
Читать онлайн книгу.
його слова. – Узнайте, яку звістку приніс цей ріг. Поглянемо, що за неподобство коїться в моїх володіннях!
Минуло хвилини три, і один зі служників, повернувшись, доповів, що пріор Еймер з абатства Жорво і славний лицар Бріан де Буа-Жільбер просять надати їм притулок на ніч по дорозі до місця турніру, що післязавтра відбудеться неподалік від Ешбі де ля зуш.
– Еймер? Пріор Еймер? І Бріан де Буа-жільбер? – бурмотів Седрік. – Обоє – нормани… та це все одно, нормани вони чи сакси, – Ротервуд зустріне їх гостинно. Якщо ви бажаєте в мене заночувати – що ж, ласкаво просимо. Ліпше було б, якби вони їхали своєю дорогою. Але ж не годиться відмовити подорожнім у притулку; втім, сподіваюся, що в гостях і нормани поводитимуться чемно. Ходи-но, Гунді-берте, – додав він, звертаючись до дворецького, що стояв за його кріслом з білим жезлом у руці. – Візьми з собою півдюжини слуг і проведи приїжджих до гостини. Подбай про їхніх коней та мула і подбай, щоб ніхто з їхнього почту не поскаржився. Дай їм сухий одяг, якщо вони забажають, запали вогонь, подай води умитися, почастуй їх вином та елем. Скажи кухарям, нехай приготують ще чого-небудь на вечерю, і звели накривати на стіл, щойно гості будуть готові. Скажи їм, Гундіберте, що Седрік вийшов би привітати їх сам, але не може, бо дав обітницю не відходити назустріч гостям далі ніж на три кроки від свого помосту, якщо тільки гості не походять із роду саксонських королів. Іди ж. Гляди, щоб усе було як належить: нехай ці високоповажні особи потім не кажуть, що нечема Сакс до того ж іще й жалюгідний скнара.
Дворецький і кілька служників пішли виконувати наказ господаря, а Седрік повернувся до чашника Освальда і мовив:
– Пріор Еймер… Якщо не помиляюся, це ж рідний брат того самого Жіля де Мольверера, що нині став лордом Мідлгемом?
Освальд поштиво схилив голову на знак згоди.
– Його брат загарбав замок і присвоїв землі та угіддя, що належали більш знатному роду – роду Уїлфгора Мідл-гемського. Але хто з норманських лордів учинив би інакше? Кажуть, цей пріор – такий собі веселун, і келих доброго вина та мисливський ріг йому миліші, ніж церковні дзвони і молитовник. Та що там казати… Нехай увійде, я його вшаную як належить. А як, ти кажеш, звати того тамплієра?
– Бріан де Буа-Жільбер.
– Буа-Жільбер? – задумано повторив Седрік, мовивши це наче сам до себе, як людина, що оточена підданими і звикла звертатися до самої себе частіше, ніж до інших. – Буа-Жільбер? Це славетне ім’я. Про нього можна почути і добре, й погане. Кажуть, це один з найвідважніших лицарів ордену тамплієрів, але він має всі звичайні для них вади: гордий, зухвалий, жорстокий і розпусний. Кажуть, це людина з кам’яним серцем, що не боїться нікого ні на землі, ні на небі. Так говорили про нього ті воїни, що повернулися з Палестини, – а їх лишилося небагато. Втім, він лишиться під моїм дахом усього лише на одну ніч; тож ласкаво просимо і його. Освальде, відкрий бочку найстарішого вина, що є в домі; подай до столу найкращого меду, найміцнішого елю, духмяного морату, пінистого