Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
Буде тобі валер’янка, зараз буде.
І найгірше в тому, що вона сама в усьому винна! Сама ж бо проґавила це нікчемне замасковане жиденя!..
Усе життя і вона сама, і її чоловік, товариш Мориченков, викорчовували найрізноманітнішу нечисть, паростки якої пробивалися на здоровому тілі Радянської України… ну-у-у, або принаймні на тій ділянці цього тіла, що звалася Старим Подолом. Товариш Мориченков – у Подільському райвиконкомі, вона – у середній школі № 20. І за місцем проживання, звісно. Мабуть, саме з першої подільської квартири (ще комунальної) вони почали, вчинивши справедливу розправу над сімейством Федяків – українських націоналюг та фашистських посіпак: тамтешня мамашка врешті-решт зійшла в могилу, а непутящу курву Нінку міліція заслала кудись у глибоку провінцію.
Жидам Тамара Антипівна спуску теж не давала. Взяти хоча б Фріду Оскарівну Марґоліну з її ішемією. Або цю ненависну бунтарку – Агату Литвак, якій вона вліпила «трояк» з української мови попри заступництво класної керівниці Ганни Михайлівни. Мало би «трояк» і це приховане жиденя – Спартак Андрійович Сивак… якби тільки Тамара Антипівна запідозрила, хто його мамашка! Однак ця сволота Агата так жодного разу і не з’явилася у школі, доки там навчався Спартак. Бо навіщо батькам круглого відмінника ходити до школи?! Дитина вчиться сама, без жодного примусу – ну, то нехай вчиться!.. Двічі на рік (на початку вересня і наприкінці травня) приходив на батьківські збори тато Андрій Федорович (той самий щасливий вусань) – і цього вистачало.
То якби ж тільки Тамара Антипівна знала!.. Якби ж знала!..
Дізналася вона про все рівно рік тому – причому від самого Спартака! Сталося це вже після випускного вечора, коли всі оцінки були виставлені, а похвальні грамоти роздані. Більше того, вже було відомо, що середню школу № 20 переводять на Оболонь, у займану нею будівлю переїжджає районний Дім піонерів, а сама вчителька української мови та літератури Мориченко йде на заслужений відпочинок. Отож саме тоді цей юнак і звернувся до неї:
– Ой, Тамаро Антипівно, а чи можете уявити, що ви не тільки мене, але й мою маму навчали української мови й літератури?
– Що ти таке говориш? – здивувалась вона.
Тоді юнак і сповістив піднесено-радісним тоном те, від чого вона ледь не впала на місці:
– Пам’ятаєте Агату Самсонівну Литвак з випуску тисяча дев’ятсот шістдесятого року? Оце і є моя мама, від неї вам велике вітання. Коли я вчора сказав, що українську мову та літературу у мене викладали ви, мама мені розповіла, як ви навчали її. Знаєте, вона вам така вдячна, така вдячна!..
Ніхто не знає, яких зусиль коштувало Тамарі Антипівні не грохнутися непритомною там же на місці, коли юнак фактично зізнався в тому, що є брудним жидівським вилупком – як і належить цьому нечистому племені, гордовитим і надмірно хвалькуватим. Утім, зібравши в кулак усі свої нерви, стара вчителька посміхнулася судомно перекривленими губами й мовила:
– Агата Литвак?.. Агата Самсонівна?.. Шістдесятого року випуску?.. Авжеж пам’ятаю! Така розумна дівчинка… Що ж, Спартаку, передавай їй вітання від її старої вчительки.
– Неодмінно передам, –