Книга Розчарування. 1977–1990. Тимур Литовченко
Читать онлайн книгу.
адже за дверима було надто тихо…
Та варто було почалапати назад, як з-за дверей пролунало приглушене:
– Веніаміне Матвійовичу, відкрийте, будь ласка. Це я, Спартак.
Мугикнувши під ніс щось нерозбірливе, він відчинив двері. Коли сусідський підліток увійшов до квартири, спитав лише одне:
– Ти знав, що я вдома, чи просто так сказав?
– Знав, звісно.
– А звідки?
– Та ще надворі перебуваючи, побачив крізь марлю краєчок газети над підвіконням. Отож зрозумів, що ви сидите в улюбленому кріслі біля вікна й читаєте газету.
– А може, я заснув?
– Ні-ні, тоді б газета не стирчала вертикально і я б нічого не побачив. Просто треба було дочекатися, поки ви до дверей підійдете, ото й усе.
Веніамін Матвійович замислено пожував губами й іронічно мовив:
– Ач який спостережливий… То чого ж тобі треба, Спарику?
Він прекрасно знав, що хлопчина терпіти не може, коли його отак називають, проте утриматися від глузування не міг. Спартак завжди був не за віком розумним, надмірно логічним і занадто спостережливим. Діти в його віці такими не бувають… просто не повинні бути! Тому Веніаміну Матвійовичу завжди хотілося дражнити, так чи інакше під’юджувати маленького розумаку, намагатися вивести його з рівноваги і показати істинну, притаманну його дитячому віку мармизку. Ось і зараз…
– Мені потрібно, щоб тітка Дора чи тітка Брушка позичили мідний тазик для варення. Мама Гатя дуже просить.
Ну так, звісно: від «Спарика» у малого помітно тіпнулися губи, проте в іншому він залишився незворушним. От же ж удавальник!..
– На жаль, моя Дора поїхала до Охтирки до знайомих. А мама на базар пішла, її також немає вдома.
– А хоча б Рина є?
– Рини також нема.
– А хіба ви не можете позичити мені тазик? Це ж лише позичити…
Про те, що у сімейства Різберґів є старовинний мідний тазик, в якому дуже зручно варити варення, знали всі сусіди з їхнього двору. Знали аж з повоєнних часів, коли мати Веніаміна Матвійовича – тітка Брушка – варила в ньому на продаж іриски та козинаки, а її чоловік – одноногий інвалід війни Матвій Янкелевич – збував саморобні цукерки через інвалідську артіль «Солодке життя». Давно це було, ох і давно ж!..
Тепер же тітка Брушка мирно доживає свій вік, Веніамін Матвійович працює на заводі Ломоносова[3], його дружина тітка Дора – на меблевій фабриці, їхня старша дочка вже заміжня, молодша Рина навчається у Київському художньому технікумі[4]. Однак про знаменитий мідний тазик Різберґів і досі пам’ятає весь двір. Особливо у «плодово-ягідний сезон»…
– Звісно, можу, – мовив Веніамін Матвійович, – однак мені хочеться дізнатись, яке варення твоя мама збирається варити?
– Знаєте, у мене немає часу на те, щоб…
– Спарику, і чого це ти такий занудний?! От поясни, чого?! – власник заповітного тазика щосили вдавав серйозність.
– Бо мамі
Київський фармацевтичний завод ім. М. В. Ломоносова, заснований у 1925 році. Нині – ПАТ «Фармак».
Нині – Мистецький коледж художнього моделювання та дизайну.