Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
поклав перед собою маленьку морську черепашку: – Тут дар, який Тереза, руками своїх підручних, послала імператору. Терезо, ти розуміла, що мене вбити не вдасться, й вирішила вбити дитину?
– Це не дитина, – сказала вона хрипко. – Це джерело твоєї влади. Це перешкода між проклятою, злиденною, жорстокою країною і нашою справжньою батьківщиною.
Вони дивилися на неї, ніби вперше бачили.
– Але гинуть же сотні дітей, – сказала вона, вдивляючись в їхні обличчя. – Просто сьогодні, від голоду, побоїв, від злиднів. Хто має захистити їх? Хто, якщо не ми?! Зрозумійте, це закон історії – той, хто стає у неї на шляху, помирає. Хто вбив свого кращого друга?! – вона знову подивилась Ерно у вічі й, здається, відчула слабину. – Ага, принц Міло був поганим володарем! І ти прибрав його, рятуючи імперію! А тепер заради порятунку батьківщини імператор мусить зникнути! Він останній у роду, на ньому перерветься династія! Кінець імператора – кінець регентства, кінець регента і його диктатури!
Вони відводили погляд. Нічого, подумала вона з раптовою надією. Я зародила в них сумніви. Я підштовхнула до дії, і моя справа не пропаде. Чим яскравішою буде моя кара, тим краще.
– Я готова йти в казан, Ерно Безокий, – вона вимовила вголос кличку, яку він ненавидів.
– Тоді бери, – він простягнув їй черепашку на долоні.
Вони зустрілись очима.
Давним-давно, багато життів тому, вона цілувала недосвідченого хлопчиська, а він не знав, як правильно цілуватися.
– Знаєте, Ольвіне… крик медузи не легенда, він існує насправді.
Ґрати їхніх камер були розділені вузьким коридором. Якби не Ольвін – Іріс би тут збожеволіла.
– Технічно це неможливо.
– Що неможливо технічно? Величезній медузі перетворитися на дівчину?!
– Записати у черепашку цей крик. Уявіть, ви налагоджуєте резонатор, нагріваєте розчин, додаєте солі… Даєте початок запису, камертоном. Медуза кричить, і… поясніть: хто потім помістить кристал у черепашку? Якщо ви вже померли?
– Не знаю, – зізналась Іріс.
Вони втратили лік дня і ночі. Їсти їм давали часто, багато, приносили сир, хліб, масло, овочі, але у Іріс зовсім пропав апетит. Ольвін їв: життя, схоже, не балувало його різносолами.
– Ольвіне?!
– Я тут…
Вона піднялася навшпиньки і простягнула руки крізь ґрати. Він зробив те ж саме. У центрі коридора, над кам’яним жолобом, над смердючими калюжами їхні руки торкнулися, дотяглися, вчепились одна в одну.
– Вони вас випустять, – сказала Іріс. – Усім зрозуміло, що ви ні при чому. Я… доб’юсь, я вимагатиму, щоб вас випустили!
Ґрати впивалися в плечі та груди.
– Дякую, – сказав Ольвін. – Але й так усе… непогано виходить. Сонце спалює квіти, але вони мали мужність пробитися. Вони пам’ятають, як цвісти. Я пам’ятаю, як уперше вас побачив… Мені не страшна будь-яка страта. А ви – ви не бійтеся! Вас вони, звичайно, відпустять, ви ж із континенту, за вас заступляться. Вони не зважаться вас зачепити.
– Тоді, – сказала Іріс, – вони просто