Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
багато варти – майже непомітної на галереях і, навпаки, підкреслено-надійної, з алебардами, біля дверей. Тут два дні тому стався замах на головного державного сановника, думала Іріс. Чому ці люди тримаються так, ніби нічого про це не знають?
Слухачі були прихильно-байдужі, перемовлялися, пили вино, виходили з зали й поверталися; хтось аплодував із більшою ретельністю, хтось ліниво склеював долоні на секунду, щоб тут же розняти їх і продовжити перервану бесіду. Іріс змусила себе зосередитися на музиці, ввійти в сопілку, сховатися в сопілці; кращі спогади її дитинства, прогулянки з сестрою світлим лісом, зелені схили, з яких вони скочувалися стрімголов по черзі, всі ці дні були розчинені в мелодіях, і вона відтворювала їх нота за нотою.
Потім Тереза, яка сиділа у першому ряду, попросила її зіграти «Пори року». Після перших же тактів Іріс упізнала в своїй музиці виконання Ольвіна. Вона повірила голосу, нечутному для інших, підкорилася його волі й зламала колишню тему, вибудовуючи мелодію заново. У залі стихли розмови – ці люди розбиралися в гармонії, як риба у феєрверках, але не могли не відчути сили, яка струмувала цієї миті від Іріс і від її сопілки.
Вона закінчила фрагмент, перевела подих – і побачила імператора на галереї, у щільному кільці охоронців. Він дивився на Іріс, в його погляді був той самий вираз, який тепер до смерті її лякав.
У перерві вона стала свідком сцени, для її вух не призначеної. Тереза крижаним тоном порекомендувала імператору покинути залу, той спокійно і владно нагадав їй, що вона – всього лише слуга трону. Тереза пішла, не глянувши на Іріс. Стражники продовжували тримати імператора в кільці.
– Я прийшов вас послухати, – він силувано всміхнувся Іріс. – Ви грали «Пори року» не так, як раніше. Чому?
– У вас… чудовий слух, – сказала вона сухими губами. – Я рада, що ви прийшли на концерт.
– Дехто намагався мене утримати, – він недобре оглянув обличчя стражників із витріщеними очима. – Мені не можна вільно ходити по власному палацу… Ідіть геть! Це наказ імператора!
Стражники вагалися частку секунди. Потім один із них, слабка ланка, відступив, і за ним позадкували інші. Іріс і імператор залишилися самі на широкій галереї – знизу долинали голоси із зали. Навпроти тягнулася глуха цегляна стіна. Іріс озирнулася, відразу згадавши стрілу з курчачо-жовтим оперенням.
– Це може бути небезпечно, государю. Бунтівники…
– Не пролізуть же вони прямо до палацу!
– Можливо, – вона говорила з навіяння, ніби ступаючи по тонкому льоду, – ці люди намагалися коли-небудь… зв’язатися з вами…
Він глянув здивовано:
– З якого дива? П’ять років тому вони хотіли використати мене як маріонетку на троні. Тепер я їм потрібен тільки мертвий.
І все це ти знаєш від лорда-регента, подумала Іріс.
– Але, можливо, вони ще спробують щось до вас донести… Подати свою точку зору…
– Точку зору?! – він глянув так, що їй стало по-справжньому страшно. – Бунтівники хочуть відмовитися від двох провінцій!