Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
вона іронізувала.
– Я пробував, у мене не вийшло, – сказав він із важким серцем.
– Пробували? – її бузкові очі трохи потемніли. – Можливо, залишилися записи?
– Ні, – відповів він твердо.
Вона зсунула брови:
– Просто не хочете мені показувати, чи не так?
– Не хочу.
– Не довіряєте?
Він мовчав.
– Ну гаразд, – вона зіщулилася, ніби від холоду. – Давайте тоді, напевно… Упаковувати покупки, а то мій супровідник – він же збожеволіє. Одімкніть, будь ласка, двері…
Він ступив до виходу й обернувся через плече:
– Це довгий запис.
– Ви ж продали мені всі свої черепашки, – сказала вона прохолодно. – Я послухаю на дозвіллі.
– А цей не продав.
– Он як?
Він зціпив зуби. Підчепив лезом ножа дошку в кутку, вийняв зі схованки черепашку, тьмяну зовні, з чорним глянцевим гирлом:
– Не продається. Даю послухати один раз.
Вона глузливо посміхнулась – і прийняла черепашку з його рук.
Коли пролунали перші такти, їй захотілося забрати черепашку від вуха і висміяти його… Або дати ляпаса. Ніхто не сміє перегравати «Пори року» Іріс Май!
Але вона слухала далі. Й далі. І ще. Він відкривав для неї те, що вона побачила колись і забула. Захопившись, вів мелодію вбік, можливо, в пагорби, залиті квітами, але щоразу дбайливо повертав на місце.
Десь тарабанили в двері, Алекс благав відімкнути, вона кричала, не віднімаючи черепашки від вуха, щоб її чекали. Чекали. Чекали.
Пір року, як відомо, п’ять. Зима, весна, літо, осінь і тлін – час між осінню та зимою, коли старе життя закінчено, а нове ще не настало. Іріс слухала музику тепла і співчуття, надії й радості, задоволення і спокою, музику невиразної тривоги – і музику смерті з надією на воскресіння. Вона слухала із заплющеними очима. Слухала, кусаючи губи. Слухала, дивлячись на Ольвіна: той сидів навпроти, блідий і нерухомий, як шматок мармуру.
Вона забрала від вуха черепашку. На шкірі залишився червонуватий відбиток.
Ольвін укотре прокляв себе: не треба було дозволяти їй це почути. Простіше розпороти собі живіт і викласти кишки на загальний огляд.
– Ольвіне, – сказала вона. – Я хотіла б зіграти з вами дуетом.
– Що?!
Йому захотілося зловити цю хвилину в резонатор, виростити кристал, вкласти в черепашку і зберегти назавжди.
– Ви не просто музикант. Ви… я схиляюся.
Вона встала, і він підхопився теж. Вона зробила крок до нього:
– Де ваші інструменти? Резонатор, розчин, кристали? Давайте зіграємо дует і запишемо його… скажімо, завтра? Я привезу сопілку, а ви приготуйте все для запису. Еге ж? Що з вами?!
– Я не можу, – сказав Ольвін.
Йому здалося, що з найвищої вершини він летить у найглибшу холодну яму.
– Вибачте, але… я більше не можу записувати музику.
Вона розглядала його, тривожно, зі співчуттям:
– У вас щось трапилось? Чому ви розпродали крамницю? Вибачте, що я не здогадалася спитати одразу.
– Ні,