Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
супутники були незадоволені, особливо товстун в оксамитовій куртці. Той кілька разів заглядав до крамниці, все наполегливіше даючи зрозуміти, що візит затягнувся. Іріс не звертала на товстуна ніякої уваги.
– …Ксилофон і дзвіночки? Я вже чула схожий запис. Хто виконавець?
– Я.
– Ви музикант?!
Він мало не провалився під землю. Іріс Май поглядала на нього, здивована й зраділа, і питала у нього, ремісника, простака і крамаря: «Ви музикант?»
– Я аматор, – Ольвін прочистив горло. – Розумієте… Музики на світі набагато менше, ніж порожніх черепашок. Коли це усвідомлюєш… нічого іншого не залишається, як заново її створювати… музику, я маю на увазі. Вже як вийде, з чого вмієш.
– Мені дуже подобається ваше виконання, – вона дивилася чесними бузковими очима, він був вражений, який же у них незвичайний колір. – Інструменти прості, мелодія теж, але ви музикант. Це чутно з декількох тактів, і не сперечайтеся, я професіонал.
Вона забрала черепашку від вуха, простягнула Ольвіну, ніби запрошуючи його в свідки. Черепашка була тепла, вона зберігала тепло шкіри Іріс Май і її запах.
– Що з вами? – вона всміхалася.
Обережно і повільно, ніби боячись, що мана зникне, Ольвін притиснув черепашку до вуха. Ніколи знайома мелодія не звучала для нього з такою силою; в пісні, яку він колись вигадав і зіграв, тепер відкрився щемливий смуток і така ніжність, що Ольвін тремтів усе дужче.
Іріс Май дивилася на нього вже без усмішки. В її очах було здивування.
– У нашій провінції, – сказав він ледь чутно, – квіти на пагорбах розпускаються один раз, навесні. У них білі, сині, бузкові пелюстки та пухнасте жовте серце. Вони цвітуть, і закохані гуляють на пагорбах ночами, нічого не помічаючи, окрім зірок і квітів. Усього через кілька днів сонце випалює землю до попелу, до бурого пилу. Я хотів зберегти… спробувати… зробити хоч щось для цих квітів. Зіграти їх.
Тепер в її очах з’явилися сльози. Ольвін похолов:
– Я вас образив?!
– А ви… можете замкнути двері? – запитала вона тремтячим голосом.
Натикаючись на стільці, він пройшов до дверей, відсунув фіранку. З зусиллям піднявши дерев’яну стулку, поставив в отвір, засунув засув:
– Так?
Вона кивнула:
– Я просто не хотіла… щоб Алекс знову сюди з’явився і нас перервав.
– Чому ви плачете?
– Не знаю, – вона всміхнулася крізь сльози. – Дайте мені ще що-небудь послухати з вашого. Тільки ксилофон, чи є щось іще?
– Є дерев’яна дудка. Зараз…
Він наспіх приклав до вуха черепашку, аби переконатися, що не помилився. Так, це була мелодія, яку він придумав колись у корчмі й пам’ятав, як веселилася публіка. Йому аплодували, корчмар намагався найняти його музикантом на кожен вечір…
Іріс слухала. Ольвін дивився, затамувавши подих, як рожевіють її губи. Як у такт пісні здіймаються й опадають груди. Там, у завитку черепашки, співала, повискувала, заливалася дудка – зухвала, метка, бігла по краю фальші, ніколи не скочуючись за