Сонячне коло. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
допитувач підніс папірець до очей і тут же відсунув подалі. – Імператор виносить вирок… стратити як державну зрадницю.
Цієї миті лорд-регент нарешті обернувся, але на обличчі в нього була пов’язка, і прочитати його вираз було неможливо.
– Ольвіне?!
Камера навпроти була порожня.
– Куди ви його повели? Ви його випустили, так?!
Стражники пішли. Її голос лунав тюремним коридором, ніхто не відповідав. Іріс металася від стіни до стіни, силоміць змушуючи себе сподіватися: випустили. Випустили на свободу.
Потім надія померла, а Іріс вибилася з сил, опустилася на солом’яну підстилку і закрила обличчя руками.
У далекій темряві замерехтіли смолоскипи та застукали кроки. В Іріс волосся стало дибки: людей було багато. Значить, конвой, кати, вона не чекала, що страту призначать так швидко.
Люди зупинилися. Першим, біля самих ґрат, стояв імператор – кут його рота тягнувся донизу, очі запали, сховались, як під опущеним забралом. І він здавався дуже дорослим цієї миті, років вісімнадцять, не менше.
Іріс насилу підвелася.
– Ідіть геть, – сказав імператор, і ті, хто стояв за його спиною – стражники і камердинер, – зникли в темряві коридора.
– Імперія. Дорожча. За батька, – він стояв за ґратами і дивився їй у вічі. – Честь дорожча за життя. Ось чого навчив мене Ерно. Я б краще руку собі відрубав… ніж тебе засуджувати. Але заради імперії, згідно із законом, тебе треба стратити.
– Він тебе замучить, – сказала Іріс. – Він погана людина, жорстока… страшна. Як можна вірити тому, хто вбив твоїх батьків?!
– Він людина честі, – сказав імператор. – А ти з іншого світу. Я не зможу тобі пояснити.
Вона заснула на соломі, в уривчастім сні їй бачилася Лора і племінники. Вони гуляли зеленими схилами, і поруч був Ольвін – Іріс чула його голос, але ніяк не могла побачити, скільки не вертіла уві сні головою.
Коли з двох ворогуючих сторін обираєш середину – будь готовий дістати подвійний удар у відповідь. Я не врятувала їх, думала Іріс. Я не врятувала себе. Я погубила Ольвіна просто тому, що опинилася поруч. По заслузі ж мені.
Минуло сто років, а може, день. Знову з’явилися стражники – і цього разу точно за нею. Вона голосно й твердо попросила дати їй можливість причепуритися перед стратою: укласти волосся, вмитися, перевдягнутися.
– Не було наказу, – відгукнувся начальник варти.
Її повели довгим коридором, угору, у вузький двір, закритий з усіх боків. Небо вже світилось. Іріс схопила ковток повітря, що пахло морем. Колись вона мріяла пройти легендарним містом на світанку, білими вузькими вулицями серед мармуру та бірюзи, торкаючись іще холодних, але вже освітлених каменів…
Перед нею опустили підніжку тюремної карети. Екіпаж рушив. Вікна були наглухо закриті. Іріс намагалася згадати, скільки часу котиться карета від палацу до площі Правосуддя. П’ятнадцять хвилин, двадцять? Стільки ж часу звучить тема весни з «Пір року»…
Вона