Справа мертвого авіатора. Олександр Красовицький

Читать онлайн книгу.

Справа мертвого авіатора - Олександр Красовицький


Скачать книгу
вже звикла до його злегка згорбленої постаті у капелюсі з валізкою у руці. З цією чорною валізкою колишній слідчий не розлучався, коли вирушав із дому у справах розслідування. Вона могла б упізнати його, певно, й серед юрми на Софійській площі, що зустрічала Імператора кілька тижнів тому.

      – То вони не на аеродромі?

      – Навряд чи.

      Він уважно подивився на неї.

      – Міро, вам доводилося раніше бачити авіаторів?

      Дівчина усміхнулася, кинула задумливий погляд на узбіччя. Дрожки неслися вперед, змішуючи з багнюкою сніг, і від того ставало сумно.

      – Так. У Варшаві, ще на початку війни. Загін авіаторів розмістився тоді у готелі «Бристоль», а галасу від них було на все місто. Загін жартома так і називали – «бристольським».

      Тарас Адамович звів брову.

      – Не німці, – відповіла вона, – союзники. А чому ви спитали про авіаторів?

      – Розумієте, Міро, останнім часом я помічаю, що беруся за вкрай дивні для моєї професії справи. Слідчий так чи інакше зустрічається з досить різними людьми. Але я не міг згадати, коли я так глибоко занурювався в балет і спілкувався з балеринами, окрім того часу, коли ми з вами розшукували вашу сестру. А тепер…

      – Ви ніколи не спілкувалися з пілотами?

      Тарас Адамович лише розвів руками, а його секретарка сховала усмішку в кутиках вуст. Колишній слідчий мовив далі:

      – Що відчувають люди, які злітають в небо? Якими мотивами керуються? Чого бояться? – він насупив брови. – Я прочитав свідчення, які мені передав Георгій Михайлович Рудий. Усі вони – поверхові, скупі, майже формальні. А проте слідчі спілкувалися з людьми, які щодня дивляться в обличчя смерті, сідаючи у кабіну.

      – Не всі пілоти здійснюють вильоти щодня, тим паче бойові.

      Він зацікавлено поглянув на неї. Дівчина бадьоро мовила далі:

      – Так, ми спілкувалися час від часу з пілотами – врешті, тітка живе неподалік «Бристоля», а у будинку її знайомої нерідко організовували «музичні вечори». Віру кликали грати на фортепіано. «Бристольський загін» був на тих вечорах ледь не в повному складі.

      – Що ж, тоді я тим паче вдячний вам за згоду продовжити наш контракт, – усміхнувся Тарас Адамович, – вказуватимете на мої помилки!

      – Ваша інтуїція допоможе їх оминути, – ледь помітно схилила вона голову.

      – Тобто?

      – Пам’ятаєте, ви говорили Вірі, що кавалеристи просто пересіли на інших коней – залізних, із крилами? Так, один із пілотів розповідав нам, що сам – колишній кавалерист, драгун. Говорив, що кавалеристам, які перейшли в авіацію, простіше за інших, мовляв, схожі принципи керування вуздечкою та шенкелями.

      – Гм, – Тарас Адамович погладив довгий вус. – І справді, пересіли, – пробурмотів він кудись убік, обмірковуючи почуте.

      Міра кивнула та додала:

      – Віра тоді сміялася і говорила, що польська кавалерія завжди була крилатою.

      Візник зупинив коня біля брами на аеродром. Тарас Адамович подав Мірі руку, окинув поглядом


Скачать книгу