Дощ гортає зошит. В нім весна і осінь.

      В нім зима холодна. В нім усе зійшлося.

      Розмивають краплі букви в кожнім слові.

      Дощ гортає зошит нашої любові.

      Я люблю твої пальці,

      що, мов промінці,

      ковзають по щоці.

      Вони теплі, м’якенькі,

      уміють радіти.

      Їм рука, наче ненька,

      а вони, наче діти.

      То соромливі,

      то пустотливі…

      Дивнеє диво.

      Танцюють танок —

      ти засміялася.

      Сплітають тинок —

      ти заховалася.

      Не холодні,

      сьогодні

      в моїй долоні

      бути згодні…

      Мої вуста нікому не скажуть,

      що їм сняться твої пальці.

      Бо ти навчила мене мовчати.

      Привіт, актори, дами і поети,

      Тут публіка – куди тобі Парнас!

      Промови зайві. Приберіть букети.

      Ті атрибути, друзі, не про нас.

      П’єро, мій любий, кави закортіло…

      Поки він зварить, Арлекін, налий!

      Театр згорів! Кому до того діло?

      Патрони й метри стережуть столи.

      У теплий попіл дощ впаде ранковий.

      На світі тиша. Немовлята сплять.

      Театр новий збудують. Достроково.

      Мабуть що, діти внуків немовлят.

      Підставте кухлі. Хай нам буде вдача!

      Шампанське б’є – шалений пульс життя!

      Ми живемо, бо вмієм дати здачі!

      Нас не гризе потреба каяття…

      Глупа ніч.

      Очі в очі.

      Пада сніг.

      Диво ночі.

      Ніч і день.

      Пада небо.

      І на мене

      й на тебе.

      Пада світ.

      Я тримаю.

      Очі сніг

      замітає.

      Ніч і день

      сніг іде —

      день і ніч

      перепліта…

      Перед тим,

      як світ впаде,

      поцілуй мене

      в уста…

      Не видно світу. На віконцях – диво.

      Втікає з дому вечір соромливо…

      Таке жадане і сліпучо-біле

      у