Ми з тобою у клітках неволі… чи волі?

      Наші змучені душі безпомічні й голі.

      Голі так, що пульсують серця беззахисні.

      А за ґратами – вир життєдайного кисню.

      Коли ставили кліті, хіба могли знати,

      що зустрінуться душі і будуть кохати?

      Наші душі… неначе їх зводило Небо…

      Щоб розрушити кліті – що класти на требу?

      Як вхопити ковток того Божого трунку

      Для єдиної миті, одного цілунку?

      Наші душі волають у клітках-примарах.

      Поцілунок – рятунок чи обрана кара?

      Вона забула. Бо життя

      текло рікою. Як ведеться.

      А хижа паща каяття

      лише на старості верзеться.

      Та й в чому каятись? Жила.

      Кохала. Бавилась. Сміялась.

      А потім? Потім далі йшла.

      А що було – те забувалось…

      Якісь пожовклі сторінки…

      Рядки… чиї?… кому?… Забула.

      Незрозуміло… від руки…

      Давно писалося. Минуло…

      Як весело вони горять!

      Ось до каміна сіла ближче.

      В теплі, звичайно, й не згадать.

      А якщо чесно, то – навіщо?…

      На початку Життя

      читали поети коханим

      ніким не записані вірші…

      Ті вірші дісталися сонцю,

      воді і веселому вітру.

      І нині лиш

      осонценим,

      вітром овіяним,

      умитим росою

      відкривається слово

      ніким не записаних віршів…

      Казати – марно. Питати – зайве.

      На серці – хмарно. Живу, як зайда.

      Душа – без ладу. Буває гірше?

      Моя відрада лиш ти і вірші.

      Твоє тіло пішло в кав’ярню.

      Моє тіло пішло додому.

      А душа на снігу лишилась…

      Лити в душу горілку марно.

      Від горілки пекельна втома.

      Й без горілки душа стомилась.

      Може, снігу багато в книзі?

      В нашій книзі… То він розтане.

      Потече у Дніпро водою.

      Може, ми чогось напилися

      і тепер щохвилини п’яні?…

      Може, ми – і не ми з тобою?

      І закінчимо вірш на тому…

      Він – безумний. Вона – прегарна.

      Це, мабуть, зовсім інші люди.

      Його тіло пішло додому…

      Її тіло пішло в кав’ярню…

      Тільки як же з душею бути?

      На серці чи печаль, чи втома,

      а чи передчуття біди…

      Давай поїдемо додому,

      щоб я в дорозі не один.

      Щоб довше час обох нас тішив,

      Хоч довше – теж єдина