Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
Василю?
– Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, – відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. – Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) – питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.
– Як постараєтесь о сигаретку…
Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.
– А то куди? – обізвалися обидві жінки.
– Додому вже!
– І чого так скоро? – загомоніла Зоня. – Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана «Aufschwung»[53]. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.
Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.
– Нема Василя з сигаретами, – обізвалася старенька панна, – у нього ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. – І сказавши це, вийшла.
– Коли би так панна Марія була молода, – сміялася Зоня, – то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.
– Вона така добра.
– А він?.. – Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.
– Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, – відповіла я спокійно.
– Ну, вже ж! – І ступила наперед. – І так, наприклад, можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи: хвилями буває попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінився; але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без «пімсти» не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у нього все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.
Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посуд зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.
Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. «От яка стріча наша!» – думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.
– А я й не гратулював[54] вам ще досі ваших заручин! – обізвався врешті поважно. – Але вам і так, певно, небагато на тім залежить…
– Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.
– І від мене?
– І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.
– Так ви хочете зміни? В чім же, наприклад? – І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.
Я
«Порив»
Гратулювати – поздоровляти.