Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
би мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його? Чи, може, обиджає мене тим, що дає мені нагоду подякувати за ласкавий хліб і мати свій? Ми лиш за товар міняємося. Моя праця, хоч і без ясного характеру, про те все не менше цінна, як його хліб. Я і в його хаті буду від ранку до вечора працювати; знаю все, що мене жде!
– Але ж ви танете! – закинув він.
– То, то лиш так… – відповіла я. – У мене стільки думок, то вони нищать мене і гноблять поки що.
– Як?
– О, нічого, нічого…
– Коли б я мав те пересвідчення, що ви станете хоч матеріально пишно, то ще помирився би з тим.
– Справді?
– Справді. Чому дивитесь так на мене чудно? – спитав. – Це великий фактор у людськім житті, вірте мені! Все проче маловажне; значить, тому маловажне, що без того можна обійтися, можна його побороти…
– Орядин, що на вашу думку маловажне?
– Ну, так звані симпатії і антипатії!
– Ви поборювали би в собі щось подібне, наприклад, симпатію? – спитала я, не звертаючи очей від нього.
Він усміхнувся зневажливо.
– Чи ви не вірите в мої сили вже зовсім? – спитав.
– О, я вірю! – сказала я, тепер навіть з пересвідченням. – Я лиш хотіла би знати, чи ви поборювали б також це «маловажне» задля хісна?
– Ви просто дитинні, коли таке питаєтеся, – відповів він. – Врешті, нині я не можу цього знати, але мені здається, що коли б я лиш хотів, то міг би побороти…
– Я лиш те хотіла знати! – відповіла я сухо і відвернулася знов до образа. А він не говорив більше нічого.
Крутив неустанно вуса і глядів кудись безмовно вікном.
В годину пізніше зайшов за мною до салону, де я прислухалася до співу Зоні з молодим її поклонником і сиділа, потонувши в чудних думках. Сівши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.
– Над чим ви думаєте? – спитав по якімсь часі.
– От думаю!
– Наприклад, над чим? – домагався він. – Може, над своєю будучиною? (Мені причулася іронія в його голосі.)
– Ні, в цій хвилі ні! – відповіла я, усміхаючись слабо. – Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нації. Властиво, що характери поодиноких людей є аналогічні характерам поодиноких націй. Не правда ж? Так, наприклад, є характери, по котрих можна з певністю надіятись, що сповнять цей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Є перейняті якоюсь красою, що остається завсіди і в різних випадках свіжою і є свобідна від усіх буденних додатків. Такі є й нації. А противно є знов натури, одарені багато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всього, але не здобувають нічого, їх істота перейнята наклоном до терпіння і туги, мов рослина до сонячного тепла. Я, власне, думала, – говорила я далі, під час коли він уважно слухав, – що ненавиджу цей тон вічної туги так, як ненавиджу, наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі. Чи не так? Ах! – докінчила я гірко, – це правда, я також донька українсько-руського