Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
її собі, мов запах якого цвіту. Чи можна те ставити нарівні з тим неповторним, пересиченим чувством, що зветься в першім-ліпшім супружестві також любов'ю? Скажіть самі! Але ні, лучче я скажу сама один доказ. Моя тітка запевняла мене дуже часто, що не знала ніколи, що це таке любов, і я вірю їй, що вона не любила ніколи; попросту в неї нерви загрубі до такої тонкої гри – а проте вона живе з вуйком дуже добре! Що це таке?.. Чи це любов така, як я кажу, чи прив'язання? Чи не виходить тут на моє?
– Ви починили в останніх двох роках дуже глибокі психологічні студії, – відповів він із легкою іронією. – Це, мабуть, і вигладило нерівності між вами і професором Лорденом!
– Це не вигладило нерівностей між мною і Лорденом. Тут стоїть світ мовчки.
– Щоби світ не стояв мовчки, залежить від вас! – відповів він.
– Від мене?.. Так, це правда, воно залежить дійсно і від мене: це є, власне, те, чим я хвилями мучуся і «давлюся», але через те я, може, також переконуюся у своїй силі!..
– Я вас не розумію!
– Зрозумієте колись! Врешті, прошу вас дуже, не згадуйте мені його. Тоді ні, коли думаю собі щось цілком, цілком іншого. Не гнівайтесь, але не робіть цього ніколи!
Я просила його живими, майже переляканими очима, а він, усміхнувшись іронічно, глянув на мене.
– Це не згоджується з тим, що ви казали колись тут; а іменно, що любите боротьбу! – сказав.
– Я люблю боротьбу, люблю, люблю! Ви мене не знаєте!
– Може, й дійсно не знаю. – І він схилив знов голову в долоні і задумався також над бог знає чим…
. . .…
Я була зворушена, роздразнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливості. І він мене гнівав. З кожного його слова визирав завсіди якийсь «хосен», щось «розумне», якась «користь»… Це мене болить.
– Над чим ви думаєте, Орядин?.. – звернулась я вкінці до нього, щоб не сидіти мовчки.
– О, мої думки неінтересні! – відповів він. – Я звичайна натура, а ті справляються скоро з собою. Я йду завсіди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.
Це мало мене вколоти (воно й укололо), а йому справити якусь приємність.
– Дайте мені щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би лісний воздух, щось ясне, сонячне! – просила я його стиха.
– Від мене жадаєте ви цього? – питав він роздразнено. – До того я не здатний! – І він замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував його лице.
– До чого ви здатні? – спитала я.
Він розсміявся так, що я, не надіючися сміху, прокинулася.
– Ви смієтеся з мене, Орядин? – спитала я, вп'яливши в нього уважно очі.
– Знаєте що? – сказав, не зважаючи на моє питання. – Я веду також із собою боротьбу, яку? – скажу колись пізніше, а поки що дайте ліпше мені щось оживляюче до думання!
– Ну, коли так, то я скажу вам оце: ідіть своєю дорогою і не дбайте про загал, коли маєте на оці гарну ціль!
– Я йшов уже раз своєю дорогою; це знаєте вже.
– І то було зле?
– Остільки зле, що не добився нею до цілі.
– Це не може бути!