Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
вірною донькою є я.
Не раз говорить з огнем, пориваюче про яку-небудь справу, зараз «отвирає» кожному очі, а коли спитаєш його півгодини пізніше про те саме, видивиться на тебе, усміхнеться зневажливо і скаже: «Не маєте над чим іншим думати?» Або: «Хто би собі над тим голову ломив! З того не будете жити!..» Це мене відпихає від нього, воно показує в нім отупіння для тонших ідей. Чи він давніше не був таким, чи, може, я того не розуміла, чи таким зробила його боротьба о бит? О, хто би мені об'яснив це! Тепер і не замічаю в нього давньої тонкості в чутті; вона є у чистих натур без різниці, у мужчин і женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все є в нім щось, що мене приковує, і я знаю: це та сила, що не дала йому потонути в вирі бруду.
Це діялося нині зранку.
Я ходила в город годувати кроликів. У своїх білих кожушках вони ледве замітні на снігу, і лиш їх червоні лагідні оченята свідчать, що це вони! Мене знають добре. Дрібні, малесенькі, прискакують безшелесно до мене, утирають свої мохнаті борідки об мої руки – я їх люблю…
Цеї ночі упав знов свіжий сніг. Уклався на гіллі дерев, на всім немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати зі своїми біло поприбираними лісами блистіли сріблясто проти сонця, а над усім тим миготіло ясне, майже прозоро-синє небо…
Навкруги тихо, урочисто, саме так, як би все на час здержало віддих і ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся. Бажаю, щоби існуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!
Так молилась я, а в п'ять мінут пізніше перервав несамовитий звук дзвінків санок те урочисте ожидания, і я опинилася перед Лорденом…
. . .….
– Оставте мене, оставте мене! – просила я, стривожена, коли ми осталися по раз другий самі і він мене хотів цілувати.
– Чи таке поведения пристоїть судженій? – спитав він, усміхаючись на силу.
Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тільки в очах сльози і велике пригноблення так, що ледве волікла за собою ноги.
Він підійшов наново.
– Так я вам уже раз казала, тепер казала! – говорила я, не зводячи неспокійного погляду з нього, щоб не скористав з тої хвилі.
– Я люблю соромливість, – сказав він, – вона украшає женщину, мов вінок з білого цвіту, однак все має свої границі. Я знаю, що роблю, в мене є на те права!
– Ні! – відповіла я хвилюючим, упрямим голосом.
– Ні! Ха-ха!
– Ні! Ті права не годяться з моїм серцем!
– Так! Гай, гай! бач, як розфілософувалася! Врешті, нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людську натуру; ти дикун, моя красуне… на часок, ха-ха, на часок!
О Боже мій!..
І я його просила, щоб не чинив більше того, не цілував мене ніколи. Ніколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести ніяким чином, ні за що в світі! Чи він того не розуміє!
Ні, він того не розумів!
Я цілком прибита. Така стривожена, що трохи не скричу вголос, коли почую його за собою. А він собі з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно або сідаючи близько коло мене. Тітка і Лена сміються на ціле горло з мого страху, особливо