Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
ви! Як ся маєте? – сказав, усміхаючись, і подав руку. – Я не спав, лежав лиш так, в хаті тепер пересиджувати просто гріх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходіть у наш город, сядемо на лавку!
– Ні, ходіть до нас! – казала я, а в тій хвилі поправилась: – Ні, не приходьте, бо…
– Як побачить тітка, то буде крик! – докінчив він, розсміявшись весело.
Я сміялася з ним і була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрінулися. Його погляд промайнув по мені блискавкою і задержався на моїм лиці.
– Ви нині такі гарні, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?
Я спаленіла й глянула не на нього, а кудись в іншу сторону.
– Що ж би мало бути зі мною? – відповіла я. – Хочу бути щасливою.
– Дуже мудрий намір! – Відповів він все ще весело. – І я маю такий намір, але мені чогось маркітно.
– Чому?
– З різних причин. Між іншим, борюся сам із собою о так звану будучність, хоч знаю, що вона не принесе мені нічого особлившого і є потроху правдивим блудним огником!
– Чи вона вела вас блудом досі?
– Не вела, але могла би й повести, якби вірив їй занадто!
– Так у що ж вірите?
– В що? Чи є яка абсолютна правда?
– Давно говорили ви інакше.
– Давно говорив я інакше, бо давно вірив у якісь ідеальні вимоги життя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповняти, а тепер не вірю і в це, і в те, що зветься будучність!
– Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гніває; встилайтеся!
Він викривив із легкою погордою уста.
– Чого мені встидатися? – спитав їдко. – Того, що я пізнав життя і людей, і тих так званих «освічених людей», пересякнених наскрізь «натуралізмом» аж до гидкості, і що, переконавшись у їх справжнім змаганні і їх «послідній філософії», перестав перед ними кланятися і їх подивляти, як давніше! Ви знаєте, – додав, – я хочу покинути свої студії і йти жити між народ.
– Так це правда, Орядин? – спитала я, немило зворушена, видивившись на нього великими очима.
– Правда, а здержує мене від того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, не зіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум; що серед тієї темної товпи чоловік освічений із своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене від того, і я не можу ще рішитися цілком.
– Так не йдіть між люди, що не притягають вас своїм життям, якого ви не розумієте… Ви самі змарнувались би, а їм не придалися також на нічого! Кінчіть свої студії, ви майже вже у цілі, було би навіть гріхом покинути все. У нас числиться один освічений чоловік за двох-трьох – не забувайте й цього! У вас суть обов'язки і супроти вашої народності!
– Я знеохочений, Наталко. Послідні роки відобрали в мене запал до всякого вищого змагання, і я жадний спокою!
– Ви відживете знов, Орядин! – намовляла я живо. – Тепер вже піде все ліпше, тепер маєте якийсь маєток, ідіть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дійсно дуже, дуже гарне! Робіть те, до