Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
важка хвиля. Я чула, як мені зникла вся кров із лиця, як його жаркі очі впилися в мене і, дожидаючи нервово відповіді, вичитували із спущених очей і зі зворушення цілої моєї істоти те, що уста не могли ніяк вимовити.
– Наталко, погляньте на мене!
Я не могла.
– Лише раз, однісінький раз, щоб вичитав свою долю! – Його голос краяв моє серце, і я затисла зуби. Несмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я його гарне, тепер аж побіліле обличчя і, стрінувшись із його жаркими, великими, в тій хвилі аж страшними очима, спустила зараз очі в землю.
– Ну, як же? – спитав зміненим від зворушення голосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долоні.
Мені здавалося, що мене доторкнулося розпалене залізо, а не його руки, котрі я так любила, котрим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах ніжно-зручно під час гри на скрипці, і я відтягнула, мов зелектризована, руки від нього. Цього одного руху було йому, мабуть, доволі, щоб його роздразнити ще більше, бо, не ожидаючи довше моєї відповіді, обізвався наново:
– Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, за вашою жадобою краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам задрібнодухий, замало гордий, забуденний, заслабосильний до «боротьби проти буденщини», з котрою ви не годитеся, – не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене!
– Тепер ні, тепер ні! – шептала я за ним у несказаннім зворушенні, не підводячи ще завсіди до нього очей.
Він відгорнув бистрим рухом волосся з чола і розсміявся добре мені знаним лиховісним сміхом.
– Знаєте, що? – сказав. – Зробіть мені ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!
Я підняла голову і глянула на нього довгим щирим поглядом.
– Я нікого не любила, Орядин, крім вас, нікого іншого в світі. Коли те, що живе тепер у моїм серці, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще й до якогось іншого світу, світу, котрого я ще не знаю, лише існування його відчуваю, про нього мрію. Описати вам його докладно я не в силі, але бажаю його пізнати і в нім жити. Коли б це навіть мав бути світ терпіння, то я й на нього згоджуся!
– Це цікаво! – сказав він. – Я переконуюся, що у вас нема розуміння дійсності. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і інших, цього я не розумію. Куди горнуться ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житті? Оце ненаситне щось у вас – оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоби замовкло навіки і піддалося звичайним життєвим законам! Всі прочі ваші закиди проти цього – то дитинство!
Я дивилася на нього широко отвореними очима.
– Як ви казали, Орядин, що в мене нема «розуміння дійсності»?
– Нема, ані одної іскорки нема!
– То я була б вам у житті лише тягарем, і ми не годились би