Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Читать онлайн книгу.

Царівна (збірник) - Ольга Кобилянська


Скачать книгу
всяка прихильність для мене? – спитав.

      – Я не знаю… я тепер дійсно не можу.

      – А однак ми були собі колись такі близькі…

      – Справді, однак між нами лежать наслідки часу… Ах, Орядин, оставте мене ще! Мені ще треба самій боротися, а й вам так само!

      – Я не хочу більше боротися. Ви чули, що я говорив? Ідіть зі мною на село, і жиймо лиш для себе!

      – Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!

      – Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б мені за все проче! Ходіть зі мною хоч би й завтра, хоч би и зараз! – Його очі окинули мене жадно, гаряче, і він приступив ближче до мене. Я мимоволі відступилася на крок від нього і боялася глянути йому в лице, щоби не перейнялася також тим, що заволоділо ним у тій хвилі так сильно. Я боялася впливу його гарної милої істоти, що, облита сонячним світлом, пишалася передо мною в своїй повній красі.

      – Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?

      – Я не перестав би вас любити! Ідіть зі мною, жиймо для себе!

      – Я не можу. Не можу й на те згодиться, щоб ви закопалися задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!.. Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!

      Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила, що мої слова не оставалися без впливу на нього, що, однак, бореться чогось із собою.

      – Подумайте, Орядин! – просила я його лагідно.

      Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.

      – Те одно не давало мені ніколи супокою! – сказав врешті. – Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак…

      – І в його житті нема ще полудня!

      – Нема полудня!… – повторив звільна, протяжно. – Це дуже пригнітаюча гадка, однак…

      – Що ж однак? – спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.

      – Ми не здібні осягнути це полудня. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!…

      Мене обгорнули розпука і жаль.

      – Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!

      – Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!

      – Так боріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!

      Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.

      – Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?

      – Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!

      – Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! – сказав він, зворушений, і його очі засіяли.

      – Це не є щастя! – відповіла я.

      – Я відчуваю, що щастя.

      – Ви


Скачать книгу