Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
чую, що так! – відповів, знов усміхаючись, – і я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!
– Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!
Він розсміявся.
– Встидайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!
– То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?
Я усміхнулася мимоволі.
– Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!
– Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на від сторонні, а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як він, чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.
– Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.
Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:
– Є люди, що живуть наскрізь водно зі світом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбік; є, врешті, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всі твори людського життя. Чим більше набирають у себе всякого «світла», тим незрозумілішими стають для свого окружения. Чи не роблять вони самі себе незрозумілими?
– Для буденних умів без сумніву, Орядин.
Він дивився хвилину на мене, а опісля сказав:
– Дивна річ, ви шукаєте водно боротьби.
– «Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!» – каже десь новочасний філософ Ніцше, – відповіла я йому.
– То ви тужите за таким великим життям?
– Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.
– Ні.
– Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.
– Ви тужете за красою і досконалістю! – докінчив він поважно. – Але який кінець того всього?
Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.
– Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!
– Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно, візьме в вас об'єктивний критизм перевагу. Вам буде вестися, як мені. Коли я пересвідчився, що в змаганнях кожного криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я з відразою від усієї тієї німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старші, – і затужив за самотою. Я дійшов до переконання, котре заявило вам словами згаданого вами перше «пророка» Ніцше: «Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!»[65]
– То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! Ви кажете словами Ніцше: «Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!» – а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: «Das überwindet mir, ihr «höheren» Menschen!»
«Ми – юрба, що живе сьогоднішнім днем, і ми хочемо панувати»