Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
розпалене чоло до холодної стіни. Скоро спливали великі гарячі сльози по лицю.
. . .…..
І дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою погані брутальні картини. Помчались також попри мертві одностайні хвилі, в котрих молодий ум побивався голодний, висліджуючи власною слабою силою безпідставні упередження, нівечив їх і рвався до правди. А далі, далі доля усміхнулася до мене…
– Будучність наша, – казав він тоді певним, гордим голосом, – і ти побачиш. – А я, упоєна любов'ю, котрої не зазнавала від нікого, повірила. Однак у чім наша будучність? В мене нема її в нічім, хіба, може, в нього є вона. А тепер я і «бачу». Бачу, що любов не завсіди буває тією могучою силою, об котрій говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати навіть талісманом проти брудних пристрастей і спокус. Чому не обізвався ані одним словом, чому не признався хоч і до сумної правди, може би… а то ворожі уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам потонув…
Я і він. Обоє ми станули вже при цілі; добились уже будучності. Йому остається лише «прийти», як обіцяв… І, плачучи, розсміялася я з такої будучності. Він спіткнувся нікчемно при першім вихрі; бо і в чім же лежала його сила? Вона не могла вже тоді в нім бути. А я що таке? Що мучить мене вдень і вночі, чого ще мені забагається?
І я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогідну бурливу ніч, – бог знає за чим…
Муха все ще бриніла. Срібне світло місяця ллялося вікном у кімнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дідик в пантофельках, щоб нікого не збудити своїм ходом.
Гадки кружали за чолом, мов бджоли в улію, і я піддалася цілком їх потузі.
Що мені нині ввечір говорила тітка і що я їй відповідала? «Коли Лорденові відмовиш, – говорила, – тоді шукай собі іншої стріхи, шукай реформатора!»
Перед моєю душею виринула легко зігнута стать старого тирана, його чигаючий взір, кінчаста борода. Я закусила губи. В горлі давила, як і перше, мішанина шаленого сміху і плачу. Лучче вмерти!
І відтак станув і він передо мною. «Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще одну хвилину, я люблю тепер!»
Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так і ті спогади завзялися на мене.
– Вмерти мені? Вмерти? – шептали скоро уста, і судорожно зарилися пальці в волосся. – Я не хочу вмирати! – сказала сама аж уголос.
І знов минала хвилина за хвилиною.
– На іншого або на жодного буду ждати! – відповіла я тітці. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим «іншим» не був хто інший, лише Орядин, а Орядин – ну, що ж з ним? От як поплуталася в самодурстві, котрим хотіла спастися; яка дурниця вийшла! Мені ні на кого ждати. Люди в моїх обставинах не ждуть. Не їм можна кермувати своєю долею. А коли серце противиться, збожеволієш… Нехай собі! На те хліб є. Хліб не один раз показався найпевнішим ліком на упрямість і любовні химери. Хіба би, може, ще завтра… О, завтра! Ха-ха-ха! Завтра!
Я втиснула лице в долоні і – думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо…
Вона все бринить жалісно, тонесенько…