Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
обертається. Вибий собі, проте, з голови ті мрії, котрі, як я переконуюся, викохала ти надармо!
– Чому ви мені оце кажете, вуйку? Ви або помиляєтесь зовсім, або я вас не розумію.
– А я гадаю, що ти мене розумієш! – відповів він і, згорнувши руки на грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грізно.
– Що такого, Мілечку? Що це знов за нові афронти? – загомоніла тітка, водячи допитливо очима від нього до мене. Вуйко не відповідав нічого, а замість того почав ходити по світлиці, що у нього бувало все ознакою зворушення або гніву.
– Відай, не дочекаюся відповіді від нікого, – говорила тітка, – хоч і маю право домагатися її. Наталко! – накинулась на мене, – зараз мені оправдайся!..
– Що ж мені казати? – відповіла я, усміхаючись. – Хіба, може, те, що вуйко помиляється у своїх здогадках, котрі я, впрочім, зачинаю розуміти. Я не жду, вуйку, на Орядина! – додала сухо.
Вуйко видивився на мене.
– Помиляюся? – кликнув. – Помиляюся? Так тобі цей пройдисвіт не завернув голови? Чому ж ти освідчин чесного, поважного чоловіка не хочеш прийняти? Надієшся, певно, що він ще поверне і поведе тебе до шлюбу? То я помиляюся, коли кажу, що поміж двома нездоровими умами існує якась однаковість і – симпатія? Другим, – говорив вуйко, сильно зворушений, дальше, – була би, певно, така смішна думка і в голову не прийшла, бо ні він не має нічого, ні ти не маєш, однак мені накинулась вона в посліднім часі сама на силу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч ні разу не промовила й слова. О! – кликнув, огірчений, – коли б твій батечко філософ міг тепер твоє поведения бачити, тішився б!
– Тішився би, вуйку, справді, якби заглянув у глибінь моїх думок, – відповіла я гордо. – Ми з Орядином – не криюся з тим – розуміли глибоко одно другого; ми мали однакові погляди майже під кожним взглядом. Однак щодо любові, вуйку, то (тут усміхнулася я мимоволі гірко) ми закінчили вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти, то не для того, щоб я ждала на Орядина, ні, ні! Лише тому, що в моїм серці живе для нього, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, – говорила я дальше вже тремтячим голосом, – зломлюся або стануся для нього і для себе важким горем, але я не зігнуся ніколи, вуйку, ніколи!
– Ну-ну! Це гарні слова, чисто панянські, дівочі! – обізвалася тітка. – Нема що казати. Впрочім, нічого тобі не поможе. Твої приватні чуття і думки не повинні в тій справі відогравати великої ролі, бо вони псують твою будучність; Богу дякувати, що ще і ми маємо якесь право докинути деяке слівце до твоїх рішень. Ми, твої добродії, заступники безталанних родичів твоїх, ми, кормильці твої. Чи ти чула? Ти гадаєш, що такі партії, як Лорден, валяються по дорозі? Ой, ні, ні! Ти мусиш за нього вийти! Для тебе нема луччої забезпеки на будучність, як та, а навіть і надії на іншу нема. Наш дім не порожній, Лена і Катя також живуть, а хлопців треба ще довгий час спомагати, доки вийдуть на людей і будуть мати свій кусник хліба. Схаменись, кажу послідній раз по-доброму! Хіба ти задумуєш і дальше наш гірко зароблений хліб їсти, кров нашу ссати?
– Ой тітко! – зойкнула я. – Бійтеся Бога!
– Чого