Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
Боженьку! Та що ти кажеш, Мілечку? Чи то правда?
– Свята правда, Павлинко!
– І я ж не кажу завсіди, що треба мати щастя! – застогнала вона. – Але ж і вибрав собі наслідника, нема що казати! За одну ніч прогайнує довголітню працю. І кажеш, Мілечку, цілий маєток?
– Цілий, Павлинко! Він не мав ні жінки, ні дітей!
– І багато ж його там?
– Не знаю. Мабуть, звичайний собі маєточок селянина-газди. Небіжчик, чую, жив лише в тім господарстві, пхав у нього весь свій гріш.
– Щоб опісля розійшовся за одну ніч! – докінчила тітка злобно.
– А що ж. Воно завсіди так буває. Одні суть бджолами, а другі трутнями.
– Нема правди на світі, Мілечку!
– Нема! І я так скажу! Я працюю ціле життя, гарую як чорний віл, ані не граю, ані не п'ю, а все я жебрак! А другий і не робить, і не дбає, а йому дістанеться ні сяк ні так – ет! правда!..
– А що Маєвський на те, Мілечку?
– Е, що Маєвський! Він говорить тепер так, як би любив Орядина бог знає як. Зве його добрим хлопцем і каже, що хотів би, аби він повернув додому на якийсь час «відпічнути». Це він, певно, тому так каже, бо Орядин, по одержанню однієї половини грошей від Маєвського, зрікся другої. Впрочім, може, хоче і видурити від нього спадщину; бо він, як я думаю, великий рахмайстер[47]!
– Ну! а я ж не казала, Мілечку? Гой! гой! старий лис, хто його не знає! І я певна, що те йому вдасться!
– Га! з капіталом в руках можна нині всього добитися. Впрочім, ліпше най бере Маєвський, ніж має взяти якийсь жид, бо сяк чи так, а та праця селянина опиниться в руках жидівських! Орядин розвіє її скоро!
– Страх, Мілечку! В мене аж нерви задрижали!
– Прогайнує, програє! Вже коли не боявся він свого вуйка – все ж він вуйко! – віддати в руки лихваря, то він і свою душу годен[48] за гроші продати, а не то кусник землі, не здобутий власною працею!
«Не прогайнує! не програє!» – відповідав в моїй душі якийсь голос, і він рвався мені на уста, щоби станути в обороні того, що був в тій хвилі далеко і не міг сам боронитися; однак цей голос застряг мені в горлі, і я усміхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звідки знаю, що не прогайнує? Де запорука? Звідки я знаю, який він тепер і чи я дійсно знала його добре? Тепер лежать між нами два роки і те, що його побідило, а мені болю завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозріліша стала. Отже, що нас в'яже? Ота одна тодішня хвилина, «любов» ота? Ні! Він вільний, свобідний тепер, пан своєї долі – а я… ха-ха-ха! царівна для себе!
Мені осталося з собою закінчити.
І я знов пірнула думками бог зна куди.
Тітка як би угадала мої думки. Звернувшись по короткій глибокій задумі до мене, промовила сухо:
– Ми віддалились трохи від властивого предмета, однак я думаю, що справу треба закінчити і що не будеш нас тут до півночі держати. Нині мусить зробитися всьому кінець, а який кінець – знаєш!
Мене обгорнула шалена розпука, і я приступила до неї.
– Даруйте
Рахмайстер – людина з розрахунком.
Годен – може.