Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
Був би мав нагоду працювати для народу в найширшім значенні слова. А хоч би і був толкував мужикам по-свому, що Бог – природа, а учив їх при тім любові ближнього, чесноти, правдолюбності, учив правді, був би все більше зробив, як так!
– Мабуть, не міг, вуєчку! – сказала я тихо…
– Бо фантаст! Бо напоївся іншими ідеями!
– Вуйку, його погляди про те все не суть, наскільки я їх пізнала, як ви не раз казали: хоробливі.
– Не хоробливі! То не доказує ще нічого. Але замість того я спитаю тебе, що поможе думання і старання одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий скільки хоче, але коли він цієї своєї філософії не вміє приноровити до життя, то ця філософія неправедна. Вона навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так, як і він, перейнята тим духом «будучини»: бажаєте чогось, а самі не знаєте чого. Горе тому, хто більше жадає, ніж сам в силі дати; хто будить голод, а не заспокоює його. Що задумує такий Орядин або йому подібні? Яка в них провідна думка? Хотять долю народу поліпшити, усунути хиби суспільності? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш, на чім зачепився він один, заки зайшов він до мети? Яка сила його характеру й яка в нього мораль? Такі вони всі, оті модні філософи і реформатори, що не хотять узнавати долі й недолі – і те, що всі однаково не можуть жити і не будуть жити! Така моя думка, а мені здається, що й думка більшості.
– Я думаю інакше, вуйку! Мені здається, що обов'язок кожного чоловіка є противитися тому, що показалося неправим і погубним, а зате приймати те, що подає здібний ум. Допровадити оту упряму більшість до пізнання правди й обов'язків. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку, покуса вашого принципу занадто могуча і занадто принадна, щоб їй мало що не всі не корилися, хоч душа його – то самолюбство. Хотівши йому вічно коритись, ми не вийшли би ніколи з темряви і з брехні!
– Так Орядин каже?
– Може, і він каже.
– І ти віриш в те?
– Вірю. Так само, як в існування ідеальних вимог життя.
Він помовчав хвилину.
– У кожного свої думки, – сказав опісля з притиском. – Я тобі бажаю щастя, щиро бажаю тобі його, бо ти одинока дитина моєї дорогої сестри, однак ти літаєш занадто високо думками, а ліпше було би держатися землі і йти давнім убитим шляхом. Держись, щоб не поховзлася в житті, як Орядин. Щоб не поплуталась в ідеях і не взяла, замість моралі добра, моралі зла в серце.
Замовк і піднявся з місця.
І я замовкла та поволіклась за ним у хату.
Побачившись наостанку сама в своїй кімнаті, я кинулась безмовно на постіль. О ні, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала нерухомо. «Зломився, зломився!» – була одинока думка, що томила неустанно мою душу. Боже, Боже, Боже! чи не лучче вмерти, як пірнути в бруд і погань?
Лучче вмерти…
Неустанно дзвенить мені в ушах початок так званої Mondscheinsonate[45] Бетховена, неустанно дзвенить. У тієї сонати цілком така сама пристрасна краса,
Місячної сонати