Царівна (збірник). Ольга Кобилянська
Читать онлайн книгу.
дівчину висипається задля гуляння в світ? Ну вже що, але на політиці не розумівся ти ніколи.
– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, підносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсіди супроти політичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всі політикують. Для мене мій завід – політика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчиськами не треба також деколи політикувати. Ой, ще й як! Але я завсіди за спокоєм. Найкраща хвиля в житті – то хвиля, прожита в спокою. Мене мої ученики розуміють і люблять через те. Я і вчу їх любити спокій, і тому, Павлинко, я не бавлюся в політику, котра веде до нарушування спокою. Ні, борба за царську бороду не обходила мене ніколи.
– За царську бороду! Але коли тут іде о будучність твоєї дитини?
Вуйко стривожився.
– Так що ж з нею, Павлинко? Може, їй грошей треба, а ти не хочеш мені прямо сказати?
Тітка зітхнула.
– О, Мілечку, коли б вона гроші мала, то мала би і все, що їй треба. Тоді я би не посилала її в світ між люди…
– То кажи їй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найліпше.
– Що вона дома пічне? Хто її побачить? З ким зійдеться? Пропаде та й годі; а літа не вернуться назад.
Вуйкові наче світло зійшло в голові. Здогадався.
– Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, більше молодіжі, як тут!
І вуйко знов наложив люльку; всі замовкли.
Я скінчила свою роботу. Поклавши її коло себе, я сперлася вигідно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволі на захід. Сонце спускалося за темно-синяві гори, лишаючи жаристу полумінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувалася, прикувала мій взір. Там царював дуб-великан.
Ще стояв.
Ні вихор, ні блискавиці не зламали його. Навіть не зігнули. Сильний, та й годі! Вдивляючись в ту гарну, як в казці, картину, я забула на хвильку ціле окружения. Так само жаріло раз і в моїм серці, так само відбивався і він на золотистім тлі моєї молодої, любові жадібної душі. Прегарні фантастичні мрії окружали його так само, як он тут на небозводі окружають дуба ніжно-рожеві хмари.
Тепер вже все здавлене. Понура тьма відречення облягла бажання, і вони завмерли. Більше як рік минуло з того часу, і ніяка згадка, ніяке слово від нього не відсвіжило їх.
– Але чому і хлопці нічого не пишуть? – обізвалася знов тітка. – Передвчора святкувала свої іменини, а з них жоден ані не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на іншу подяку і на іншу увагу. Але вони пишуть лиш тоді, як їм грошей треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землі. Ти написав би коли до них гостріше, Мілечку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілечку; гостре слово не пошкодить їм нічого і не пошкодило ще ніколи.
– Ет, що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дітей? Вони добрі, послушні, рахуються з грішми, розсудливі – так і чого ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають зі своїми дітьми клопоту! А ми що?
– Ще мене другі обходять, Мілечку?
– Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би і на