Енн з Лопотливих Тополь. Люси Мод Монтгомери
Читать онлайн книгу.
Які б у нас тоді були теми для балачок?
Два дні тому в нас відбулася катастрофа. Порошинка тинявся десь усю ніч.
І це попри всі громові ‘‘Киць-киць-киць’’, які Ребекки Дью вигукувала на задньому подвір’ї. А коли він приплентався вранці… що він мав за вигляд! Одне око не розплющувалося, а на морді красувалася ґуля завбільшки з яйце. Шерсть стала як дріт від болота, і виявилося, що одна лапа в нього прокушена. Зате яким тріумфом, якою впертістю світилося його здорове око! Удови перелякалися до смерті, однак Ребекка Дью заявила: ‘‘Той Котисько вперше у своєму житті задав комусь добрячої прочуханки. Закладаюся, інший кіт має набагато жалюгідніший вигляд!’’
Сьогодні на гавань спадає туман, загладжуючи ту червону дорогу, яку Крихітка Елізабет хоче дослідити. У всіх міських садках палять опале листя й бур’яни, а дим, змішуючись з туманом, перетворює провулок Примар на захопливу моторошну зачаровану вуличку. Находить пізня година, і моє ліжко каже, що в ньому на мене чекає сон. Я вже звикла залазити в нього східцями… і злазити теж. Гілберте, ти зараз перший почуєш дещо, історія настільки кумедна, аж мені несила стримуватися. Уперше прокинувшись у Лопотливих Тополях, я геть чисто забула про сходи й зробила безтурботний ранковий стрибок з ліжка. Я приземлилася лантухом цегли, як би висловилася Ребекка Дью. На щастя, усі кістки залишилися цілі, проте я цілий тиждень ходила в синяках з ніг до голови.
Ми з Крихіткою Елізабет уже міцно заприятелювали. Вона щовечора приходить по молоко, бо ‘‘Прислугу’’ зараз звалило те, що Ребекка Дью називає ‘‘бриньхітом’’. Я завжди застаю її біля хвіртки в мурі, де вона чекає на мене, а її очі повні вечірнього світла. Ми розмовляємо, і нас розділяють ворота, які роками ніхто не відчиняв. Елізабет попиває своє молоко якомога повільніше, щоб якнайдовше розтягнути нашу балачку. І завжди, коли допито останню краплю, лунає стукіт у шибу.
Я дізналася про дещо, що неодмінно відбудеться, коли прийде Завтра, – вона одержить лист від батька. Вона ніколи не отримувала від нього листів. Цікаво, про що зараз думає той чоловік.
– Знаєте, панно Ширлі, він не стерпів мого вигляду, але міг би радо мені написати, – сказала вона.
– Хто тобі сказав, що він би не стерпів твого вигляду? – обурилася я.
– «Прислуга». (Щоразу, як Елізабет вимовляє ‘‘ПРИслуга’’, я уявляю, як та жінка просто гаРИкає на малу, – вона така зла, мов оса.) – І це має бути правдою, бо він би якось приїхав побачитися зі мною.
Того вечора вона звалася Бес… а вона згадуватиме батька лише тоді, коли вона Бес. Коли вона Бетті, то нишком глузує з Бабусі й ‘‘Прислуги’’, однак коли перетворюється в Елсі, їй стає соромно за те, вона думає, що варто в усьому зізнатися, проте не наважується. Дуже рідко вона – Елізабет, і тоді вона виглядає як істота, що слухає музику фей і розуміє, що розказують троянди й конюшина. Яке вона химерне створіння, Гілберте… трепетне, як один листок лопотливих тополь, і я її люблю. Я шаленію від думки, що ті дві