Рай. Центр. Люко Дашвар
Читать онлайн книгу.
сиділа на килимку і непевними рухами стягувала через голову футболку…. Макар задихнувся, опустив голову – перед очима килимок різнобарв’ям мерехтить. Заплющив очі. «Дідько, що я кою?» – подумав. Впав на килим і поплазував до Люби.
Безсонними ночами, хоронячи мрії між густим хропінням Гоцика і рівним диханням Люби, Макар тисячі разів малював собі нездійсненне – як одного разу Люба гляне на нього не так, як завжди, зашаріється, ховатиме очі, та не знайде притулку, геть розгубиться від того, знову подивиться на нього, ніби вперше побачила, і він прочитає у її очах без слів – слова не потрібні – жадання і… любов. Буде весна. За будь-яких прогнозів – заметіль, спека, нудні дощі – буде весна. Свіже листя і сонце. Відчинене вікно. Біля нього з’юрмляться звуки і запахи – сигнали машин у заторах, говір людей, чадні гази впереміж із запахом свіжої кави і віденської здоби, знайомий голос старенького газетяра: «Свіжа преса» – і пташиний гамір. Буде весна, і він, Саня Макаров, навчений однокурсницями бути одночасно нахабним і ніжним, перш за все торкнеться губами Любиної ніжки, по ній – вище, білу спідницю геть, кров заколотиться у скронях, і він забуде все, чого навчили вправні однокурсниці. Тільки любов шепотітиме у серці.
Макар розплющив очі, побачив білу Любину ніжку – перелякався, протверезів, та шалена жага загасила останню свічку мрій і здорового глузду, кинула Макара на тремтяче дівоче тіло, а у голові раптом промайнула дурна недоречна думка: «Я буду таким, щоби вона цього ніколи не забула. Щоби захотіла повернутися до мене. Потім…»
– Благаю, швидше… – почув Любин шепіт. Замотиляв головою – авжеж… Поспіхом, поспіхом.
Забуті презервативи так і лишилися у кишені Макарових брюк.
За розчиненим вікном двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській буяла весна. Не вимріяна, нереальна, ефемерна – справжня, з сонцем, зеленим листям, сміхом, короткими спідницями, автомобільними заторами і запахом свіжої віденської здоби, та ще ніколи у житті Макару не було так огидно і гірко. Він стояв у кухні біля обгорілого заварника, намагався пригадати усе, що сталося лише мить тому, але, як не силився, нічого, крім раптового Любиного зойку і власних сліз, що попри логіку враз залили очі, згадати не міг.
Вона тремтіла?.. Так. Здається, тремтіла і ховала очі. Він намагався бути ніжним і обережним, хоч від горілки і відчайдушного бажання, здається, це не дуже й вийшло. Потім він сів на килимку. Хотів виправдатися, сказати щось на кшталт «Тут немає правил, Любо. Просто будь собою, і все вийде», але Люба раптом скрутилася, як кошеня, і він зрозумів – треба йти геть, бо якщо вона зараз гляне йому в очі – оце і буде повний гаплик. Підвівся непевно, смикнув до себе одежину, заховався у кухні. За п’ять хвилин грюкнули вхідні двері. Пішла? Макар обережно зазирнув до кімнатки – нікого. Тільки недопита пляшка горілки на килимку.
– Де Люба? – спитав Гоцик, коли після іспиту повернувся на Костянтинівську і застав п’яного у мотлох Макара, що допивав другу пляшку горілки.
Макар знизав плечима і впав