Були часи. Були… Втрьох у кухні одночасно їли, пили, навчалися, співали-танцювали. Люба біля плити у навушниках – па-па-па… Гоцик з чашкою чаю їй у такт – па-чікі-тікі-па! Макар з ноутбуком біля вікна бутерброд шматує, ноги простягнув аж до плити. І – нічого! Місця ще – досхочу. А нині мов колючки у повітрі. Тісно. Так-сяк стільці до столу поприсували, повсідалися, колінками одне одного штовхають. Тісно. Пиво відкоркували. Не допомогло.

      – Ну, досить! Не дратуйтеся, голото! – Люба руде волосся навколо шиї обкрутила, всміхатися намагається, а воно їй зараз…

      – Залишишся чи за шмотками? – спитав Гоцик.

      – З вами буду. Поки що… – непевно. Очі – додолу.

      Макар проковтнув хвилювання.

      – А що твоє кохання? Скінчилося?

      – Ні! – завелася. – Так багато стало думок. Чуєте? От свобода… Як же нам потрібна свобода! Щоби ні під кого не підлаштовуватися. Ну, з Гоциком – усе зрозуміло. Його жодні кайдани, майдани, правила й обмеження не втримають. Гоцик сам собі – свобода. А ти, Макаре… Ти відшукаєш правила, які тебе задовольнять, і там…

      – А чому про нас? – не зрозумів Макар.

      – Тому що я думала, думала… Ясне ж слово – свобода… А кожен у нього – свій зміст, і це ж – плутанина… І у чому мій зміст? Моя свобода?

      – Зрозуміла? – зацікавився багатозмістовністю слова філолог Гоцик.

      Киває.

      – Моя свобода – дивна. Не хоче чужих кайданів. Власні собі викувала.

      – Теж новина… – похмуро хмикнув Макар.

      Не затрималася. Макар із Гоциком мовчки спостерігали, як без сорому роздяглася, побігла у крихітну душову, хвилин зо п’ять поплескалася, вискочила у рушнику, відшукала білу спідницю, вскочила у неї, наверх – футболку. До дверей.

      – Скоро повернуся.

      – Сьогодні? – Макар їй услід.

      Зупинилася у дверях. Пішла в кухню. На хлопців глянула, усміхнулася. Кивнула – авжеж!

      До кімнатки побігла.

      – Щось шукаєш? – гукнув Гоцик з кухні.

      – Вже знайшла… – Око у бік кухні скосила – не йдуть? Обережно дістала з кишеньки Макарового рюкзака пласку рожеву пігулку, заковтнула без води, вискочила геть.

      Гоцик зітхнув, штовхнув порожню пляшку.

      – Пиво скінчилося…

      Макар – наче чекав.

      – Пішли, пішли… – підганяє Гоцика, а сам уже у кросівки вскочив.