Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
на кострище, шукаючи в ньому чорну хламиду.
– Піздєц, – сказав рябий, що досі жував проскурку.
– І так скоко прадєржался! Колдун какой-то.
– Чародєй, нє іначє. Ти би витєрпєл стоко, Вань?
– Ну, нєт. Мнє і сейчас нєвтєрпьож. Паґналі чьо-то паіщєм.
– А єнто правда, что ані всє ішо дєвочкі? – ковтнув слину рябий, дістаючи з кишені ще одну проскурку.
– Правда, правда. Токо ти апаздал малость. Всєво на мінутку.
– Что, і та каланча, каторая пастаршє, тожє била дєвочкой?
– Вопрос нє ка мнє. Бєжім, а то нам разє што ліліпутка астанєтся.
Вони розбіглися хто в стайню, хто в садок, хто в келію.
Коли рябий, на ходу застібаючи ширіньку і доїдаючи чергову проскурку, повертався з Ванькою від монастирського саду, він ледве не вдавився. Назустріч їм сунула мара в чорній хламиді з напнутим на голову клобуком. Рябий подумав, що то сама смерть прийшла по їхні душі, бо в руках у хламиди була коса.
– Сматрі, Вань…
Але Ванька й сам уже побачив привиддя, заточився, трохи не впав.
– Чьорний монах, бля, – він зняв з плеча довгу трилінійку.
– І покотяться звізди в гієну огненну! – заволала хламида.
– Дак ето жє тот колдун проклятий! – здогадався рябий. – Жівой, что лі?
– Уму нєпостіжімо.
Варфоломій, замахнувшись косою – у-у-у-у! – і вигукуючи щось незрозуміле, йшов прямо на них. Вертлявий Ванька скочив убік і так калатнув дулом гвинтівки по кіссю, що Варфоломій полетів в один бік, а коса – у другий.
– Что, в аґнє нє ґаріш і в вадє нє тонєш? – наступив йому чоботом на груди рябий. – Ти на каво с касой палєз, калдавскоє атродьє? Какую мєсть тєбє за ето прідумать? Ґаварі, прідурок. Пулі на тєбя жалко.
– А чєво здєсь думать? – пхикнув Ванька. – В аґнє нє ґаріт, так давай папробуєм воду! Пруд-то вон блізка.
Вони взяли Варфоломія за ноги й потягли лісовою стежкою вниз до Гайдамацького ставу, що блищав у балці відразу за валом. Так волокли його крутосхилом, що голова раз по раз підстрибувала на оголеному корінні дерев. Варфоломій не подав і звуку На березі ставу вони знов узяли його за руки й за ноги, розгойдали і пошпурили чимдалі у воду Легесенький Варфоломій якось так безшумно опустився на ставкове плесо, що зовсім не здійняв бризок. Наче то був не чоловік, а тріска. Упав нечутно та так і лежав на воді горічерева, навіть не думав тонути. Його клобук і хламида надулися, тримали Варфоломієві мощі на плаву, чи, може, він і без того не тонув, такий був ветхий і висушений.
– Нєт, я віжу, етаму нє будєт канца, – сказав Ванька, рішуче зняв із плеча трилінійку й пересмикнув замок.
– А можєт, нє нада? – завагався рябий. – Єслі єво і пуля нє вазьмьот, я рєхнусь.
– Да брось ти.
Ванька прицілився, натиснув на спуск: цок. Бойок злегенька клацнув, але пострілу не було.
– Ідьом атсюда, пака цели, – рябий відвів дуло різко убік.
– Абикновєнная асєчка, чєво ти?
– Вряд лі, – сказав рябий. – Колдун он і єсть колдун. А тут ещьо