Не вурдалаки. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
міста та й обміняла хустку на відро картоплі.
А в мене почався авітаміноз, на голові стало випадати волосся, і з’явилися три лисини. Вранці, перед школою, мати довго розчісувала мені волосся, намагаючись так заплести кіски, щоб не було видно лисин. А тут ще в школі сказали, що приїхав фотограф зробити світлини відмінників навчання для Дошки Пошани. Вчительці довго прийшлося мене розчісувати, щоб сховати ті мої лисини. Добре, що на світлині не було видно моєї сукні. Вона геть вся вигоріла, а на сідниці була нашита величезна латка іншого кольору.
У цей час у школі варили суп із пшениці та давали сиротам та бідним. Я дуже соромилася йти їсти, то вчителька брала мене за руку й вела до столу. А у тому супові – лише вода та варена пшениця.
Іноді мене до себе додому запрошувала перша вчителька – Надія Іванівна. Яка ж вона була гарна! Волосся чорне, велика та товста коса була красиво вкладена навколо голови. Дивлюсь на неї з неприхованим захопленням і думаю: «Все одно буду ходити до школи та гарно вчитися, щоб стати такою ж, як Надія Іванівна. І лисин у мене не буде, а виросте така ж довга та блискуча коса».
– Ну що, Марічко, – каже вчителька, а мені дуже подобається, коли вона так до мене звертається. – Не передумала бути вчителькою?
– Ну що ви?! Ніколи не передумаю! – відповідаю я.
Надія Іванівна посадить мене за стіл, а я очі на полиці продала. Там стільки книжок! Як у бібліотеці. Нагодує мене вчителька, ще й книжку якусь цікаву дасть почитати. Лише потім я зрозуміла, що книжки то був лише привід запросити до себе та дати щось поїсти, бо так просто прийти до вчительки я соромилася. Іноді мною керував голод, і тоді я рвала квіти, яких було повно насаджено під хатою (добре, що хоч квіти податком не обкладалися!), та несла букет вчительці. Насправді ж то був привід, щоб вчителька чимось пригостила. Іноді вона мені давала коржика або оладку, а частіше пригощала козячим молоком. Надія Іванівна приїхала до нашого села на роботу. З собою вона привезла невелику валізу з одягом, велику – з книжками, а ще привезла з собою… козу. Молоду вчительку поселили на другому поверсі школи, а козу – у шкільному сараї. Влітку коза паслася у «панському» саду, а коли приводила козенят, то Надія Іванівна віддавала їх нам на відгодівлю. Усе літо ми випасали та вигодовували козенят та сушили траву на зиму. Коли козенята виростали, ми повинні були одного з них віддати вчительці, друге залишалося нам. Якою ж радістю було, коли коза вчительки приводила не двох, а трьох дитинчат!
На все життя образ Надії Іванівни залишався для мене взірцем краси та душевної доброти.
Іншим учням було не легше. Деякі діти ходили до школи зовсім пухлі, а дехто навіть до школи не міг дійти, то лежав вдома.
Ледь дочекалися ми того року весни. Подекуди ще лежав на полях сніг, а люди посунули з лопатами та сапами на поле, де торік вирощували картоплю. Перекопували землю та подекуди знаходили картоплинки. Вони були після зими мерзлі та гнилі, але все одно їх збирали. Називали таку картоплю «гнилушкою». Спочатку її обмивали, клали у піч та висушували. Потім з неї обдирали шкірку, товкли в