Не вурдалаки. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
всіх жінок збирали у полі. Туди вони приводили своїх корів, щоб орати колгоспну землю. Одна жінка спереду тягне корову, а інша, позаду, – плуга. А вдома, щоб зорати город, ми, діти, впрягалися й тягли його за собою, а мати ходила за плугом.
Багато дітей, закінчивши чотири класи, змушені були залишити навчання та йти працювати. У мене був дуже великий потяг до знань, то батьки вирішили, що мені треба ходити до школи далі.
…Якщо заглянути до словника іншомовних слів, то слово «кок-сагиз» тлумачиться як багаторічна рослина родини складноцвітих, каучуконос. Моє покоління знає про цю рослину не з книжок. Вона була виведена штучно з усім відомої кульбаби, лише в її коренях було більше речовини, з якої виготовляли потрібну країні гуму. Ми ж, діти, збирали пушок з рослини, де було насіння. Вивели цю рослину у тридцять шостому році, а я почала ходити збирати пушок після першого класу. Для цього Тьотя пошила мені полотняний мішок із зав’язками через шию. Збирали двома руками, складали у мішечки, а ввечері йшли здавати ланковій до клуні. Там вона його зважувала та вела облік. Частенько ми з Валею прокидалися рано і до школи встигали збігати на поле і назбирати пушку з чужої ланки, а після школи вже йшли на свою.
Напроти нас стояла хата, де, як розказували люди, у голод тридцять третього року донька зарубала свою матір, м’ясо посолила та склала до бочки.
– А ти знаєш, де вона голову матері поділа? – якось спитала Валя.
– Звідкіля мені знати?
– Вона її віднесла до клуні!
– Та йди ти!
– Не віриш – спитай моєї бабці.
– До якої клуні? – запитую я, відчуваючи, що вже стає лячно.
– До тієї, де ми здаємо кок-сагиз.
Сказала Валя і забула про те. А я, як йду здавати кок-сагиз, так і дивлюся, чи не лежить та голова у клуні. Сама туди заходити боялася.
Спочатку за зібраний кок-сагиз не давали нічого, а потім почали давати за один кілограм сто грамів цукерок-подушечок. У кінці тижня я йшла до крамниці, куди вже були передані списки, й продавчиня давала мені у кульку цукерки. Несу додому, а вони так пахнуть, так ваблять, що сил немає. Так і хочеться хоча б одну скуштувати! Понюхаю, але не їм. Притисну пакетика до грудей і несу додому. Вдома Тьотя (вона була за старшу) сховає їх у скриню, на якій я спала, щоб потім по п’ять штук видавати усім до чаю. А чай з чого? З гілочок вишні та смородини.
Здавалося б, і війна закінчилася, а жити легше не стало. Селян зобов’язали сплачувати податки. Чи ти маєш, чи ні, – повинен здати державі сорок кілограмів м’яса, двісті сімдесят літрів молока, дев’яносто яєць. І все це безкоштовно. А де те м’ясо? Чи ми самі їли його? А ще примушували купувати облігації за гроші. Добре, що хоча б можна було податок сплатити грошима. То яйця самі не їли, здавали, а Тьотя шила людям потроху якусь одежину, заробляла копійчину, то й сплачували податки. За кожне плодове дерево та кущ теж потрібно було платити податок. А якщо врахувати, що дерева плодоносять гарно лише раз на два роки, то люди почали вирубувати яблуні, груші, вишні та сливи. Село, що колись потопало в садках, швидко стало «лисим».