Ностальгія. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
чого йому боятися? Тіки шо – зразу до мене. Ніхто не зачепить. Це всі знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме.
– Нам’яв боки? – спитав Стах.
– Нє-е-е. Він старий чоловік, п’яничка, не з руки його бити.
– А що?
– Конфіскував у нього все браконьєрське імущество. Без суда і слєдствія, – повільно всміхався Сергій. – І шо – підеш поскаржишся у міліцію? Дулі. Це все ’дно, шо конфіскувати самогонний апарат. Мовчи та диш. Ну, сіті він, ясно, дістав нові, але мене тепер обминає десятою дорогою.
Темніло. Червонішав жар у багатті і кидав їм на обличчя мідні відсвіти.
– Я шо хотів спитати у тебе, Сташку, – знов обізвався Сергій. – Чи не думаєш ти продавати хату?
– Чого це?
– Ну, ти ж тут не живеш. Її вже давно б миші розточили, якби покійна тітка Оляна не обклала цеглою. Ходили тут якісь чужі люди, напитували, чи не продає хто хати. Можна взяти грубі гроші. Це в таких селах хати тепер хоч дурно бери, а в нас ні, у нас коло лісу і річки дорого.
– Отож-бо й воно, – сказав Стах. – Я ще й сам переїду сюди на старість. Отоді заживемо.
– А зараз чого не хочеш? Звик до теплого нужника? Чи до вареної ковбаси?
– Дівчат тут мало, – всміхнувся у вуса Стах.
– А-а-а. Ну, то діло друге. А мені хватає моєї. Це вже досі біга шукає, поки я тут сидю. Ну, та хай побігає, на те вона й жінка. Гарячішою буде.
Про вовка помовка:
– Сергію-у-у! – покотився луною жіночий голос і спинивсь десь глибоко у сосні. І знов: – Сергійку-у-у-у!
– У-у-у… – верталося з лісу.
Чистий глибокий голос.
– О, вже «Сергійку», – сказав Сергій і підвівся. – Треба йти. Взавтра рано заступати на зміну. Я ж тепер механіком в автопарку. Так шо зайду аж у неділю.
– Може, на коня?
– Ні, моя цього не любить. Та й рано вставати. Хай потім, од нас не втече.
Сергій пішов, а вони довго мовчали й дивились на жар, що вже вичахав і сивів.
– Щасливий, – сказав Микола.
Стах не обзивався.
– Давно його знаєш? – Він глянув на товариша і примовк.
Стах відвернувся.
У хаті пахло мишами, порохом давно не білених стін і чимось горілим, мабуть, давно не трусили сажу і дух той сходив од печі. По кутках звисало старе, почорніле павутиння, а стіни були сухі, цвіль не торкнулася їх.
Нічого, думав Микола, залишуся сам, тоді все вимету, вишкребу, вимию і – за роботу. Сценарій він бачить до найменших подробиць, вже чує його у собі, зосталося тільки сісти й писати. Все буде добре.
Стах постелив йому на залізному скрипучому ліжку, сам пішов надвір покурити; щось його непокоїло, а що – Микола не став лізти в душу, захоче – розкаже сам. Цілий день був як живчик, а тут раптом зів’яв, опустив руки, і Микола знав, що краще його не чіпати.
Зрештою, всіх нас щось непокоїть, думав він, і навіть у такі блаженні хвилини, коли сидиш біля вечірнього багаття і вбираєш у себе його нерозгадану таїну, навіть тоді на денці душі прокидається тихий щем, озивається туга за цим ось вечором, який