Game over!. Олександр Есаулов
Читать онлайн книгу.
собачки на погони кинули! Так що не треба… І треба ще розібратися, за що тобі собачок дали. Га? Може, ти за нами шпигуєш?
– Що?! – Рикпет підхопився. – Ти що, мене в зрадництві звинувачуєш?
– Ну, ти це… Оріг, ти думай, що того… ляпати! За це можна й по… по пиці… це… заробити! – Васла піднявся з ліжка й став поруч із Рикпетом.
Підхопився з ліжка й Оріг. Так вони й стояли, мовби троє молодих когутів, готові пустити в діло міцно стиснуті кулаки, коли до кімнати зайшла Шаната. Вона повернулася після чергової гри. Поставила автомат на підставку і підійшла до вмивальника. Після того, як вона все згадала, Шана ходила сумна й небалакуча, про що вона думала – нікому не розповідала, навіть Рикпетові, з котрим справді міцно здружилася. Ось і тепер, не кажучи нікому ані слова, мовчки попрямувала до себе за загородку.
– Шано, а ти це… ну, що про це думаєш? – запитав Васла.
– А хіба тебе цікавить думка дурепи? – спокійно відповіла вона питанням на питання.
– Не зрозумів… – розгубився Васла, – як це… дурепи?
– Ну, ти ж сам сказав Кадиму, що я дурепа. Настільки кругла, що схожа на колобок.
– Та нічого я, не того… Ти чого, Шано?!
– Ой, не викручуйся! – Шана зникла за своєю перегородкою.
– О! Мене викликають, – Рикпет взяв автомат з підставки й пішов до дверей.
– Давай-давай, іди, вислужуйся! – навздогін йому глумливо кинув Оріг.
У дверях Рикпет зіштовхнувся з Кадимом.
– Може, і ти чимось незадоволений?
– Не зрозумів, – здивовано сказав Кадим. – Це з якого дива?
– То я про собачки на погонах…
– Я, напевно, чогось не розумію… – розгублено сказав Кадим.
Рикпет щосили гримнув дверима. У кімнаті зависла невесела тиша.
Із-за перегородки вийшла Шаната.
– Господи, які ж ви всі дурні! Бачити вас не можу!
– Та що тут трапилося, поки мене не було? – питання Кадима залишилося без відповіді. – Нічого не розумію… – він обвів кімнату здивованими очима. – Оріг, ти можеш пояснити, що все-таки трапилося? Чого ви всі пересварилися?
– А того… – Оріг неприязно подивився на Кадима. – Рикпет вислужується й собачки на погони одержує, а ти тут хоч трісни! А чому собачки йому? Чим я гірший? Я що, гірше граю? Я тут найдовше і геймоверів у мене ого-го-го скільки! Тому ж Рикпету стільки й не снилося!
– Я щось не зрозумів, – Кадим зробив долонею жест примирення, – чого це ти сьогодні роздратувався? Рик уже тиждень, як байт.
– Ну то й що? Нехай хоч місяць, а мені це не подобається, і все! Я що, не можу висловитися?
– Ти!.. – Шана вискочила з-за своєї перегородки. – Знаєш, ти хто? Ти… Ех, врізати б тобі, та руки бруднити не хочеться!
Кадим ніколи не бачив Шанату такою розлюченою.
– Завидюга, ось хто ти! Є в нас у класі такий: пиріжок принесеш на обід – заздрить, у нову обкладинку книгу загорнеш – заздрить, одиницю одержиш – він і то, напевно, заздрити буде!
– У якому класі? – здивовано запитав Кадим. – Що таке клас?
Шаната