Game over!. Олександр Есаулов
Читать онлайн книгу.
зникло. Залишилося просто біле світло. Нарешті знову стали проступати стіни, підлога, стеля.
«Цікаво… Хто в комп'ютері головний? Процесор?» – згадав Рикпет мудроване слово. Хтось йому розповідав, як влаштований і працює комп'ютер. Хтось дуже близький і рідний. Хто ж? Рикпет відчув, що це дуже важливо: згадати. Поки програма перезавантажувалася, поки він вийшов з-під контролю Гіреї, він просто зобов'язаний згадати! Хто?! Ну хто ж? Він навіть почув знайомий до сліз голос. Тато – ось хто! І звуть його Максим, Макс! І називала його так мама, а маму звуть Валя! Імена, які він згадав, немов зруйнували стіну, якою Гірея так старанно відгородила від теперішнього Рикпета його колишнє життя. Він згадав усе: і те, що його звуть Петро, і те, що мама називала його Петриком, і саму маму, і ту годинку, яку він зібрався посидіти тайкома від мами за грою, і обман Гіреї. Усе!
«Що ж я тут роблю? Скільки я тут? Як там мама? І тато? Як мені звідси вибратися?»
Програма перезавантажилася. Сила підхопила Рикпета й понесла в замок. Але це був уже не Рикпет. Це був уже Петрик в обладунках синього воїна.
Розділ 6
Нарада друзів
Коли Рикпет зайшов до кімнати Т1107, з її мешканців на місці була тільки Шаната. Вона сиділа за столом і мляво длубалася виделкою в тарілці з кашею й чимось м'ясним.
– Привіт, Шано! Як справи!
– Та які справи… Сідай обідати.
– Ага, сідаю.
Однак замість обіду Рикпет узяв сільничку й акуратно висипав сіль на стіл. Розрівняв її рівним тонким шаром і вістрям кинджала написав на солі, як на папері:
– Ти хто?
– Я? Шаната.
– А до Шанати? – знову написав Рикпет.
– Як це – до Шанати? – написала вона по солі відповідь.
– Я згадав сьогодні, що моє справжнє ім'я Петрик, Петро. А ти хто?
Оскільки все це писалося на солі, після чого сіль знову вирівнювалася, то написання цієї фрази зайняло кілька хвилин.
– Не знаю… Не пам'ятаю…
– Щось тут не так, – продовжив Рикпет, – якщо я Петрик, значить ти Наташа. Це ім'я тобі ні про що не говорить?
– Наче щось знайоме… Наташа… Ната… Тата… Хтось мене називав Татою, тільки хто?
Відчинилися двері й до кімнати зайшов Кадим. Поставивши на підставку біля свого ліжка автомат, він підійшов до стола.
– Їсти хочеться, сил немає! Подати мені смаженого слона, на менше я не згоден! Ну, як сьогодні? Накидали гравцям за воркоташки?
– Я сьогодні був на четвертому рівні, – відповів йому Рикпет. – Вибач, Шано, не сказав відразу. Забув якось, – і він багатозначно кивнув на розсипану сіль.
– Невже? – Кадим і Шаната присунулися до Рикпета з зацікавленими обличчями. – Ну, і що там?
– Третій рівень проти четвертого не тягне, точно вам кажу. Кімнат куди більше, місця такі хитрі є, тільки тримайся! Ледь позіхнеш – і пропав! Драконище такий волохатий, гравця в секунду, як шашлик, присмажив, слово честі, не брешу! Драконище цей, кудломордий