Убивство в Месопотамії. Агата Крісті
Читать онлайн книгу.
мені, в той час здавалися абсолютно безглуздими, але згодом я зрозуміла, чому вони пролунали з її вуст.
Раптово її поведінка змінилася. Вона всміхнулася теплою сонячною усмішкою і солодко та лагідно повідомила, що дуже рада моєму приїзду, бо впевнена, що я стану для неї втіхою.
Місіс Лайднер встала з ліжка і промовила:
– Чи хотіли б ви піднятися на дах і побачити захід сонця? Зазвичай у цей час це дуже приємне видовище.
Я охоче погодилася.
Коли ми вийшли з кімнати, вона запитала:
– Чи багато було людей у потягу з Багдада? Були якісь чоловіки?
Я відповіла, що нікого особливого не помітила. Напередодні ввечері у вагоні-ресторані було двоє французів. І ще троє чоловіків, з чиєї розмови я зрозуміла, що вони мали якийсь стосунок до трубопроводу.
Вона кивнула, і з її легень вирвався ледь чутний звук. Мені здалося, місіс Лайднер зітхнула з полегшенням.
Ми піднялися на дах разом.
Там ми зустріли місіс Меркадо (вона сиділа на парапеті), а також доктора Лайднера, який схилився над рядами каміння і черепків. Серед них були якісь кам’яні штуки, які він назвав ручними млинами, товкачі, долота й кам’яні сокири, а ще безліч уламків гончарних виробів із химерними візерунками; я ніколи не бачила стільки одразу.
– Підходьте сюди, – покликала нас місіс Меркадо. – Хіба ж це не красиво?
Захід сонця і справді був прекрасний. Ближче до горизонту виднілася Гасанія – підсвічена сонцем, вона наче зійшла з казки, а річка Тигр, що текла між широких берегів, скидалася на міраж.
– Хіба не прекрасно, Еріку? – спитала місіс Лайднер.
Доктор підвів відсторонений погляд, неуважно пробурмотів: «Прекрасно, чудово» – і продовжив сортувати черепки.
Місіс Лайднер усміхнулась і промовила:
– Археологи дивляться лише на те, що лежить під їхніми ногами. Небо та небеса для них не існують.
Місіс Меркадо захихотіла.
– О, вони такі дивні, і ви про це дуже скоро дізнаєтесь, сестро, – сказала вона.
Вона помовчала і додала:
– Ми всі такі раді, що ви до нас приїхали. Ми так сильно непокоїлися через шановну місіс Лайднер, чи не так, Луїзо?
– Невже? – З голосу місіс Лайднер було зрозуміло, що вона в це не вірить.
– О, так. Їй справді було дуже погано, сестро. Різні тривоги та перепади настрою. Ви знаєте, коли мені кажуть про когось: «Це просто нерви», я завжди говорю: але що може бути гірше? Нерви – це серцевина і центр людського буття, чи не так?
«Лицемірка», – подумала я собі.
Місіс Лайднер сухо відповіла:
– Що ж, вам більше не доведеться непокоїтися за мене, Маріє. Мною тепер опікуватиметься медсестра.
– Так, звичайно, – радо погодилась я.
– Я впевнена, тепер усе зміниться, – підтримала нас місіс Меркадо. – Ми всі відчували, що їй слід звернутися до лікаря або хоч щось зробити. Її нерви справді були розхитані, чи не так, люба Луїзо?
– Настільки, що я, здається, діяла на нерви вам, – відповіла та. – Ми можемо поговорити про щось цікавіше,